Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— До гімназії було тільки чотири тьо [194]. Адже вона містилася в тому ж селищі.

— Значить, учні винаймали житло в цьому ж таки селищі? — не вгавав Докусен-кун.

— Авжеж, у кожному домі жили один або два учні.

— І це називається забута Богом місцевість? — напосідав Докусен-кун.

— Якби не гімназія, то була б забута Богом… Так от, того вечора у форменому плащі з позолоченими ґудзиками поверх ватяної безрукавки з полотна я вирушив з дому, нап’явши на голову ковпака, щоб часом люди не впізнали. То була пора, коли з хурми осипалося листя. Те листя зловісно шаруділо під ногами весь час, поки я не вийшов на шосе Нанґо. Через це мені видавалося, наче хтось крадеться за мною. Я обернувся у пітьмі біля храму Торейдзі чорнів ліс. Той буддійський храм, усипальниця роду Мацудайра, стояв самотньо під горою Коосін на відстані десь одного тьо від моєї квартири. Над лісом прослалося зоряне небо, Небесний Шлях скісно перетинав річку Хасеґава і пролягав далі… Стривайте, куди пролягав? Пролягав далі… ну, хоч би до Гавайських островів…

— До Гавайських островів? Оце вже не віриться, — заперечив Мейтей-кун.

— Пройшовши по шосе два тьо, з Таканодайматі я забрів у місто. Потім я пройшов через Кодзьоматі і звернув на Сенґокуматі. А тоді, проминувши Куїсіротьо, пройшов по черзі перший, другий і третій квартали Торітьо. Відтак мені довелося йти через Оварітьо, Нагоятьо, Сятіхокотьо, Камабокотьо…

— Міг би й не вештатися вулицями. Ти краще скажи: купив скрипку чи ні? — сердито запитав господар.

— Як же я міг так швидко купити, коли до крамниці музичних інструментів Канедзена, точніше Канеко Дзембее, такий далекий світ.

— Ну то й що, як далекий? Швидше купуй!

— Хай буде по-вашому. Так от, підійшов я до тієї крамниці, дивлюсь — аж там яскраво сяє лампа…

— Знову яскраво сяє! Ти нас замучиш своїм яскравим світлом. Нема йому кінця-краю! — перейшов у наступ Мейтей-кун.

— Ні, цього разу воно сяятиме тільки один раз. Так що не турбуйтеся… Я придивився: аж цe та сама скрипка холодно полискує боковими вирізами на тлі осіннього вечора. Туго натягнуті струни здавалися майже білими…

— Майстерно розповідає, - похвалив Тофу-кун.

— «Ось вона, моя голубка!» — подумав я. Серце шалено закалатало, ноги затремтіли…

Докусен-кун зневажливо пирхнув.

— Не тямлячись забігаю всередину, виймаю гаманець, а з нього дві купюри по п’ять єн…

— Нарешті-таки купив? — спитав господар.

— Мало не купив. Але тут же похопився: «Стривай хвилину! Настав вирішальний момент. 3важ усі «за» і «проти». Гляди, щоб не дав маху!» Отак в останню мить і передумав.

— Що? Не. купив? Та чого ж ти нас за ніс водиш тою скрипкою?

— Чого це я вас воджу? Що мені робити, коли я не міг купити?

— Чому?

— Як це — чому? Вечір тільки почався, на вулиці було ще людно. .

— А тобі що до того? Хай собі люди ходять. Який ти дивак! — обурився господар.

- Якби ж то були звичайні люди, я не звернув би на них уваги, хоч би їх була ціла тисяча. А то ж вешталися гімназисти з закасаними рукавами і великими кийками. Траплялися між ними й такі, що «в осад випадали» — лишалися на другий рік у тому самому класі. Такі суб’єкти в одному встигали — в дзюдо. У них перед очима не дуже-то спішитимеш простягати руку до скрипки. Ніколи не вгадаєш, що вони з тобою затіють. Ясна річ, я мріяв придбати скрипку, але ж не хотілося пропадати ні за цапову душу. Ліпше жити, не граючи на скрипці, як умерти з нею в руках.

— Виходить, не купив? — допитувався господар.

— Та ні, купив.

— От морока з тобою! Як маєш купити, то купуй швидше. А як не хочеш, то не треба. Пора б уже кінчати.

— Е-хе-хе. Не так хутко робиться, як мовиться, — проказав Канґецу-кун, неквапливо запалюючи цигарку «Асахі».

Господареві, либонь, уся ця балачка добряче обридла: він приніс з кабінету якусь потерту європейську книжку, ліг долілиць і заходився читати. Докусен-кун непомітно вернувся до дошки перед токонома і, розклавши камінці, почав двобій з уявним супротивником. Цікава історія настільки затяглася, що два слухачі, один за одним, втратили до неї охоту. Лишився тільки відданий мистецтву Тофу-кун і невгамовний Мейтей-кун.

Самовдоволено випустивши довгу смужку диму, Канґецу-кун з колишньою жвавістю провадив далі:

— ТоФу-кун, ось що я собі тоді подумав: «Щойно вечір почався, тож у мене нічого не вийде. Опівночі буде запізно — власник крамниці Канедзен уже спатиме. Треба діждатися, поки гімназисти вернуться додому з прогулянки, а Канедзен ще не вкладеться. А то з мого задуму буде пшик. Але ж вибрати такий момент — нелегка справа».

— Атож, нелегка.

— От я прикинув, що найзручніший момент — десята година. Але до десятої десь треба перебути. Вертатися додому, а потім знову приходити — марудно. Зайти в гості до приятеля і згаяти час за розмовою — не дозволяло сумління. Не було ради, і я вирішив повештатися по місту. Звичайно під час прогулянки непомітно минало дві-три години. А от цього вечора час ледве-ледве повз… Я тоді до глибини душі збагнув, що значить вічно чекати, — вдаючи, наче так і було, Канґецу-кун поглянув на Мейтея.

— Ще в давнину казали: «Нестерпно ждати біля котацу», — або: «Нестерпніше ждати, ніж бути жданим». Мабуть, і скрипці під дахом було прикро. А тобі ще тяжче вештатись по місту, як безпорадний агент поліції або бездомний собака. Таки правда, нема нічого жалюгіднішого за бездомного собаку.

— Мене ще ніколи не порівнювали з собакою. Я ж не такий жорстокий, як собака.

— Слухаю твою розповідь, а серце крається. Здається, наче я читаю життєпис стародавнього художника. Сенсей жартома порівняв тебе з собакою. Так що не переживай, а розказуй далі, - заспокоював Тофу-кун.

Звісно, Канґецу-кун однаково розповідав би, навіть якби його не заспокоювали.

— Потім и звернув з Окатіматі на Хіяцукіматі, відтак з Рьоґаетьо на Такадзьоматі, порахував безлисті верби навпроти префектурної управи, полічив вогні у вікнах лікарні і, скуривши на мості Кон’я дві цигарки, поглянув на годинник…

— Була вже десята?

— На жаль, ні. Я перейшов через міст Кон’я і, пустившись на схід уздовж річки, здибав трьох сліпих масажистів. А знаєте, сенсей, десь недалеко валували собаки…

— Довгої осінньої ночі слухати собаче валування