Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

1962 року, коли невисока думка Хрущова про Кеннеді, що сформувалася в нього під час Віденського саміту 1961 року, підштовхнула лідера СРСР до хибного висновку, що розміщення радянських ракет на Кубі зійде йому з рук. Коли ж Сполучені Штати виявили радянські ракети, американський генералітет почав тиснути на Кеннеді, щоб той віддав наказ знищити їх (і таким чином наразив США на небезпеку радянського удару у відповідь), та ще й пригрозили йому імпічментом, якщо він цього не зробить. На щастя, Кеннеді обрав менш драматичний спосіб реагування, Хрущов також відреагував не так різко, як міг би, і ядерного Армагеддону вдалося уникнути. Але, як з'ясувалося згодом, коли обидві сторони розсекретили свої документи, небезпека тоді була навіть більшою, ніж вважалося. Наприклад, у перший же день Кубинської кризи, яка тривала тиждень, Кеннеді публічно заявив, що «у відповідь на запуск хоча б однієї ракети з боку Куби Сполучені Штати будуть змушені завдати по Радянському Союзу повномасштабного удару у відповідь». Але командири радянських субмарин вже отримали наказ завдавати ударів торпедами з ядерними боєголовками без попереднього узгодження своїх дій із вищим керівництвом у Москві. Один із командирів реально збирався вистрелити торпедою з ядерною боєголовкою по американському есмінцю, що наблизився до підводного човна на небезпечну відстань, і не зробив цього лише завдяки втручанню інших офіцерів, яким вдалося переконати його і втримати від необдуманого вчинку. Якби радянський капітан виконав свій намір, то Хрущову просто не залишалося б інших варіантів, окрім як піти на подальшу ескалацію...

Схожі обставини можуть призвести до ядерної війни і сьогодні. Наприклад, зараз Північна Корея має на озброєнні ракети середньої дальності, здатні долетіти до Японії та Південної Кореї, й уже здійснила кілька запусків міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), що можуть здолати відстань до Сполучених Штатів. Коли Північна Корея завершить розробку своєї МБР, то зможе продемонструвати її, здійснивши запуск у бік США. З американського боку це буде сприйнято, як неприпустиму провокацію, особливо якщо через помилку ця МБР підлетить до Сполучених Штатів ближче, ніж планувалось. У такому разі американський президент може зазнати величезного тиску з вимогою вжити заходів у відповідь, що, у свою чергу, призведе до не меншого тиску на китайських лідерів з вимогою вжити заходів у відповідь на захист свого північнокорейського союзника.

Цілком імовірна можливість ненавмисного удару у відповідь через хибний розрахунок простежується у відносинах між Пакистаном та Індією. Пакистанські терористи вже здійснили (правда, не ядерний) напад, що забрав життя багатьох людей, на індійське місто Мумбай у 2008 році. В осяжному майбутньому пакистанські терористи можуть влаштувати ще більш провокаційний напад (наприклад, на індійську столицю Нью-Делі), причому індійському керівництву буде незрозуміло, чи не стоїть, бува, за цим сам уряд Пакистану; на індійських лідерів буде вчинено тиск, щоб вони віддали наказ окупувати ту чи іншу частину території сусіднього Пакистану з метою знищення тамтешніх терористів, а від пакистанських очільників, у свою чергу, почнуть вимагати застосування невеликих тактичних ядерних зарядів «лише» проти індійської армії вторгнення, виходячи з того хибного розрахунку, що Індія визнає таке обмежене використання ядерної зброї цілком прийнятним і таким, що не потребує повномасштабного удару у відповідь; але ж на індійських керівників також чинитиметься тиск з метою застосування власної ядерної зброї.

Ці обидві ситуації, що здатні призвести до ядерного конфлікту в результаті хибного розрахунку, можуть, на мою думку, виникнути впродовж наступного десятиліття. Основне питання полягає лише в тому, чи зможуть у такому разі лідери двох країн відступити від небезпечної межі, чи не підуть вони до кінця, вибравши шлях подальшої ескалації напруженості.

Третім типом сценарію, який може завершитися ядерною війною, є випадкове хибне тлумачення технічних сигналів перестороги. США та Росія мають системи раннього сповіщення для виявлення запуску ракет з боку супротивника. Коли ці ракети вже будуть запущені й летітимуть, після їх виявлення американський чи російський президент матиме близько 10 хвилин для рішення щодо необхідності нападу у відповідь, перш ніж ракети супротивника встигнуть знищити наземний арсенал ракет у його країні. Запущені ракети повернути назад уже неможливо. Відтак, залишається мінімум часу для з'ясування того, було це раннє оповіщення справжнім чи стало фальшивою тривогою в результаті технічної помилки, тобто мінімум часу для того, щоб вирішити, натискати чи не натискати кнопку, що може спричинити загибель сотень мільйонів людей.

Однак у системах виявлення ракет, як і у всіх складних технічних системах, можуть трапитися збої в роботі, що спричинить двозначність при тлумаченні даних. Відомо щонайменше про три випадки фальшивої тривоги, сигнал якої видала американська система оповіщення. Наприклад, 9 листопада 1979 року офіцер збройних сил США, черговий по системі оповіщення, зателефонував серед ночі заступнику міністра оборони Вільяму Перрі і доповів: «Мій комп'ютер системи оповіщення показує, що з боку СРСР до Сполучених Штатів летять 200 МБР». Але генерал вирішив, що сигнал, швидше за все, був фальшивою тривогою, тож не став будити президента Картера, відповідно той не натиснув на кнопку й не вчинив випадкового вбивства мільйонів радянських людей. Згодом з'ясувалося, що отриманий сигнал дійсно був фальшивою тривогою, спричиненою людським чинником: оператор помилково вставив у комп'ютер американської системи оповіщення тренувальну плівку, яка імітувала запуск 200 радянських МБР. Нам відомо також щонайменше про одну фальшиву тривогу російської системи оповіщення: одну-єдину ракету невійськового призначення, запущену в 1995 році з острова біля берегів Норвегії в напрямку Північного полюса, алгоритм стеження російського радара помилково ідентифікував як ракету, випущену з американської субмарини.

Ці інциденти ілюструють один важливий момент: попереджувальний сигнал не є однозначним. Фальшиві тривоги можливі й час від часу трапляються, але можливо також, що запуски та сигнали тривоги виявляться реальними. Тому в разі отримання попереджувального сигналу черговий американський офіцер та президент (і, потенційно, російські черговий офіцер та президент) муситимуть тлумачити цю тривогу в контексті поточних умов: чи є нинішня ситуація у світі такою, що росіяни (чи американці) зважаться на страшенний ризик і вчинять напад, який гарантовано викличе негайний удар у відповідь зброєю масового знищення? 9 листопада 1979 року події, що відбувалися у світі, не спонукали до запуску ракет, радянсько-американські стосунки не були напруженими, і тому американський черговий офіцер та Вільям Перрі впевнено витлумачили попереджувальний сигнал як фальшиву тривогу.

На жаль, такого заспокійливого контексту більше не існує. Можна було б наївно очікувати, що із завершенням «холодної війни» ризик ядерного конфлікту між Росією та Сполученими Штатами знизився, але, як це не дивно, сталося якраз навпаки: сьогодні цей ризик вищий, аніж будь-коли від часів Кубинської ракетної кризи. Це можна пояснити погіршенням