Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

— Але наш шлях і не мусить бути твоїм. Ти можеш піти, бо — вільна. Тільки тоді, боюсь, я маю придумати, що зробити з твоїм розумом таке, аби ти не могла нічого про наші пригоди розповісти, якщо попадешся на тому, що ти — не справжній сервус. Сама розумієш, це надто ризиковано. Тому, якщо ти обереш цей варіант, то просто попередь, а не зникай без слів. Але я тобі не господиня, щоб давати якісь вказівки. Вишено, ми врятували вас з Адамом не для того, щоб ти була в довічному боргу. Просто Ханна любить тебе. За це ти нічого не винна, — мовила я знічено.

— Ханна, вона...

— Та, ким є. Було б непогано, якби ти навчилась це приймати. А поки... я не даватиму тобі завдань. Але буду рада, якщо ти залишишся з нами, просто як друг. І спробуєш все ж навчитись ладнати з хлопчиком, бо ти — єдина рідна йому людина. Ханна казала, що ти назвала його на честь хлопця, з яким ви разом навчались в Сколісі. Чому? Бо ти була закохана в нього тоді?

— Ні, — вона раптом ледь посміхнулась. — Просто він став сервусом і, провинившись за щось, рік відбував службу в Розарі. Натрапив там на мене. І, чесно, я б, мабуть, померла, якби не те, що якийсь час він там мені допомагав. Я назвала сина в честь Адама, бо той є справді достойним та добрим чоловіком. Його перевели потім кудись — я не знаю, куди саме.

Тепер я опустила погляд, вивчаючи свої руки і роздумуючи. Вишена говорила спокійно, і суть її прохання я зрозуміла. Дівчині потрібна мотивація. Та... як можна надихнути людину на щось, не маючи власної мети? Прямуючи до виконання обов’язків, за якими більше нічого не буде?

І це тепер так завжди буде? Якщо хтось дізнаватиметься про те, хто я, то проситиме підтримки та поради в Стожара? Але якщо Стожар і сам вагається у багато чому, чи може брати таку відповідальність?

Раптом спало на думку, що я — можу. Якщо буду відвертою.

— Тоді чому, назвавши сина на його честь, ти думаєш про когось іншого? — спитала я лагідно. — Вишено, слухай сюди. Я розумію, через що ти пройшла. Повір, я була в твоїй свідомості. Побувала з тобою в Розарі. Я б там не вижила. Серйозно. Я, без своїх теперішніх сил, без друзів поряд, така, якою була раніше. Просто здохла б. Ти ж — ні. Ти вижила. Пройшла свій особистий Дарвенхард. Не сприймай своє рабство як шлях до кінця життя. Сприймай його як шлях, що треба було здолати до сьогоднішнього дня. До свободи. До можливості навчитись стати мамою. Стати другом. Стати іншою людиною. Мені теж випала така змога кілька місяців тому. Просто — в іншій формі. Твоє завдання — її не проґавити. Навчись брати на себе відповідальність за інших людей. Для початку — за твого сина. З нього почалась твоя справжня дорога. Від безликого сервуса до когось зовсім іншого. Ти маєш право її змарнувати. Ми можемо довірити хлопчика чиїйсь опіці. Але тоді, може так статись, за ним знову прийдуть. І не буде поряд Всевлада, що витягне його з-під палаючої стріхи. Я не дам тобі завдання, бо й сама не маю кінцевої мети. Кожен день може стати для такої, як я, останнім в цьому місті. Але щодня ми щось вирішуємо. Ризикувати чи втікати. Йти прямо чи в обхід. Ти теж вирішуй. Чесно кажучи, ніхто ще просто не придумав, що з вами робити, бо сервуска з дитиною теж занадто яскраве і незаконне явище в імперії. Та, може, ми переправимо вас до Дикого краю, за кордон, де матір та дитину приймуть люди, що мешкають не в Циркуті. Може, ви заховаєтесь десь тут. Я ще не знаю. І хочу, щоб насправді це вирішувала ти. Я ж просто допоможу. Ну і Ханна... може, вона зробить це якось по-божевільному, на свій манер, але не означає, що гірше. Часу для рішення ти маєш рівно стільки, скільки піде в мене в столиці на пошуки інформації. Від кількох днів до... кількох тижнів. Навряд чи ми затримаємось тут на довше. Нам потім ще одну дитину рятувати.

Вишена поглянула на мене здивовано.

— Ще одну? Це ж чию?

— Я не знаю, то знову побажання Ханни. Але вона поки не пояснила, що ж то за малюк. А двоє дітей для нашої компанії — то все ж трохи забагато буде. Втім, думаю, твого малого можна прилаштувати й за версією, де він — мій та Тарасів племінник. Ми можемо лишити його з белатами. Ти підеш з нами. Чи куди захочеш. Я не засуджуватиму, якщо обереш останнє, і інші, гадаю, теж. Та ти — вирішуй.

Дівчина перенесла вагу тіла з п’ятки на носок, і назад. А тоді раптом встала прямо. Подивилась на мене вперше насправді відкрито.

— Добре. Я вирішу.

— Тобі час, — м’яко промовила я.

Вишена легенько кивнула мені і за мить я вже знову була в бібліотеці сама. Тільки колихнулась фіранка на вікні.

Торкнулась пальцями просторових струн і відчула, що коридором хтось наближається. Покоївка.

За мить до того, як вона, постукавши, прочинила двері в бібліотеку, я клацнула пальцями і земля, натрушена з Вишениних чобіт, щезла, розчинившись в повітрі.