Читати книгу - "Закляття відьмака"

найкращий серед місцевих. Він мене, як чемна людина, питає, як татуся здоров’я і як йому торгується. Потім попрохав піти до тата й спитати, чи можна з ним поговорити віч-на-віч. Коли я прийшла й сказала, що тато його чекає за стайнею, він витяг з-за пазухи гаманця, зеленого оксамиту, гаптованого золотом. «Юдито! Візьми! І нехай він наповниться тобі золотими.» Тут я побачила в Ілляша на мізинці срібний перстеньок. Із чорним камінчиком. Наче двійник того персня, що татові віддав музика.

Вони з татом довго розмовляли, а я, незважаючи на піст, мала займатися кухнею і нюхати всякі смачні наїдки, що мені аж у голові паморочилось. Мені дуже не терпілося сказати татові про срібний перстеньок і ще — не терпілося взнати, як гаманець з-під золота Білого Лицаря знов опинився в руках у Ілляша. Адже під час трусу саме цей гаманець забрали в нього! Як і звідкіля він знову його видобув? Про що він говорив з татом і звідки дістав того навроченого гаманця, Ілляш мені не розповів. Бо непомітно щез із заїзду саме тоді, коли я поселянам подавала всякий наїдок та вино наливала в міру. Коли вони кинулись на вино та закуски, з покоїв покликав мене татусь. Він увесь аж сяяв. Він поцілував мене і сказав: «Возславимо Господа! Як Господь мене напоумив тоді сказати слова ребе Мерхаву про невинність Ілляша! Він мені сам про все розповів, як я і здогадувався. А ще просився до нас на зиму. Але я йому сказав, що і небіж Лицаря, і ключниця-блудниця, і він, усі троє оголошені воєводою банитами[1]. І ніхто не може їх переховувати. І всякий може їх схопити і видати владі. А як будуть вони противитись, то й забити. Хоч небіж Лицарів теж шляхтич. Та все одно він поза законом.»

Ілляш мене і питає: «А якщо я їх схоплю і видам владі?» Я йому кажу: «Тобі тільки тоді повірять, що ти не винен, як ти схопиш їх разом з усіма їхніми награбованими багатствами. Але навряд чи тобі пощастить: ти простолюдин — він шляхтич, а значить, воїн. Підпоїти їх ти не підпоїш. Бо до них не підступиш — вони тебе знають. Якщо нападеш із засідки і заб’єш, то де певність, що всі коштовні речі, що вони загарбали, вони носять із собою?» — «То що ж мені робити?» — «Перш за все вистежити їх, а тоді вже діяти як поведеться! Але бережись — він шляхтич і навчений воювати. Поспішай їх вистежити, бо вони прогуляють, проп’ють усі гаразди.»

Я кажу татусеві: «А срібний перстень?!» — «Доню, не переймайся, Я подивився і прочитав. Це перстень того нещасного нашого родича Самуїла Леві. Там написано: „Це олія з льоху Самуїла Бен Леві“. Я не став забирати персня в Ілляша, тим пак що це подарунок того проклятого Чорного Стрільця. А де він його взяв? Може, Чорному Стрільцеві той бадханім подарував? А може, Чорний Стрілець зняв із якогось лицаря-заброди? Туди, в місто хрестоносців Мальборк, з’їхалися з усіх християнських країн розбійники. На підмогу німцям. Може, який лицар-грабіжник із Іспанії притьопав аж до Грюнвальда, а там його смерть і наздогнала?.. Це загадка поки що. І, як Всевишній захоче нам явити розгадку, він явить!» — «А гаманець, татусю? Про гаманець ти в нього не питав?!» — «Що, ще й гаманець об’явився?! Та ще який дорогий! Ще й на венеційську роботу схожий як дві краплі води!» — «А чому, татусю, це не венеційська робота?» — «Тому, доню, що шкіряна обшивка із венеційського сап’яну зовсім не так пахне. Мій покійний татусь, а твій дідусь, служив в аптечній лавці спочатку в Кельні, а потім, після Чорної Години, сам придбав таку ж в Празі. Він мене вчив запахам. Аптекареві і кухареві без носа не вижити. Не переймайся: якщо воля Всевишнього — нам і про гаманець істина об’явиться».

Істини ні про перстеньок Самуїла Леві, ні про зелений гаманець Білого Лицаря ми так і не взнали. Небожа Білого Лицаря і його полюбовницю, дядькову ключницю, Ілляш вистежив аж через рік. Теж десь під Судний день. Навіть їх троє було. Ще один злодій з ними був. Ілляш із засідки поранив того злодюгу, потім поранив небожа. Захопив і пов’язав цю блудницю, і вона, щоб відкупитись і визволитись, назвала місце, де вони заховали скарб. Тобто все те, що вони загарбали із садиби Білого Лицаря. Ілляш покинув побитих розбійників, забрав їхніх коней, бо третій не дався, втік — та й поїхав до Града, де неподалік у гаю і було сховано скарб. Коли Ілляш у лісі виймав коштовності із потаємного місця, ключниця розв’язалась і втекла.

Як Ілляш привів коней і притяг усе добро в замок на Гору, то його схопили як убивцю шляхтича, тобто небожа Білого Лицаря, і другого грабіжника. Навіть трохи помордували. І тримали в страшнім узилищі під шпихліром. Та Ілляш був хлопець міцний — тортури витримав і себе в здирстві і головосіцтві не обмовив. Зрештою, розібрали всю його й Лицаря справу і випустили. Правда, не без втручання ребе Мерхава. Тільки тут є ще й третя загадка — в тому скарбові, що притяг Ілляш на Гору, половина зброї і коштовностей виявилась із особистим тавром Чорного Стрільця. Де було золото чи срібло, скрізь було малесеньке-премалесеньке карбування сокола в леті. Для виявлення Лицаревої зброї і речей ребе Мерхав порадив воєводі викликати родича Білого Лицаря, литовця-вояка Йонаса, і порозкладати на столах, перемішавши, речі, принесені Ілляшем. Йонаса знали як людину не дуже розумну, але чесну. І він усі назвав речі, не оглядаючи їх навіть ретельно, що належали його вбитому родичеві. Ребе Мерхав, коли вийшов Йонас, проказав дуже чемно і з великою повагою: «Таким чином, вельможний наш пане воєводо, ті речі, які приніс цей кухарчук, не всі належать родичам покійного пана Симаса. Отож їм будуть віддані лише Симасові речі. Звичайно, взявши дещо в пеню за розшук. Скільки часу шукали, скільки вояків з вартування знімали, скільки грошей витратили за розшук. Ви, вельмишановний наш пане