Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

мовчазна. По щоках Катерини текли сльози. Жінка не могла стримати себе, як і знайти пояснення того, чому її колишні побратими зробили крок у бік загарбника. Сльози застелили очі. Катерина майже нічого не бачила. Чула лише голос командира, який віддав наказ усім бажаючим виїхати зробити крок уперед. Навколо стояла тиша. Катерина вийшла уперед, зрозумівши, що більшість її побратимів залишилися у строю. Не вірила своїм очам, а чоловіки стояли, опустивши очі. «Чому, чому, чому?!» — кричало і рвалося з грудей серце.

Потім усіх бажаючих вишукували в окрему колону. Ноги Катерини підкошувалися. Вона не спала вже кілька ночей поспіль. Але знайшла у собі сили забрати український прапор. Йому вже не було місця на плацу. Як не вистачало там простору й українським військовим. Рештки їх гуртувалися у курилці. То була остання із частин, яка залишала півострів. Про них просто всі забули. Кожен день ставав усе більше психологічно напруженим і важким. Треба було якомога швидше їхати, а допомога не надходила. Військові шукали варіанти. Аж ось нарешті знайшли вінницьких волонтерів. Саме вони посприяли небезпечному виходу з лігва звіра, який окупував українську землю Криму. О п’ятій ранку українські військові залишали частину. З ними прощалися колишні побратими у новій російській формі. Крим став проросійським ще задовго до виходу українських частин і того, як оголосили результати на виборчих дільницях. Останні були порожніми, а на центральній площі відбувався святковий концерт російських естрадних виконавців. Перемога Росії на півострові була отримана ще на рівні командування. Правильніше сказати — перемога була куплена. Ціна військових, які перейшли на бік окупанта, була невисокою.

У свою спину Катерина чула різне, в тому числі й погрози щодо того, що на них чекає в Україні. І хоча дійсно попереду була лише невідомість, це не зупиняло українських військовослужбовців продовжувати свій шлях на Батьківщину. Запоріжжя зустріло з підозрою і небезпекою. Серед українських частин панував дух невизначеності. Деякі з військових мали проросійські настрої. Інші трималися України. А дехто ще не визначився. Перші дні адаптації були важкими. А гул Донецьких канонад ставав усе гучнішим. Не вистачало лише іскри, щоб розпочалася братня ворожнеча. Та примирила всіх сама смерть. Вона ж змусила об’єднатися і згадати власне українське коріння. Почали надходити «двохсоті». Їх ставало все більше і більше. У зоні АТО зрозуміли, хто був справжнім ворогом.

Спершу жінок у зону бойових дій не пускали. Але Катерина знайшла шлях і поїхала як волонтер. Вона розшукувала своїх бойових товаришів, які опинилися в зоні повноцінних військових дій взагалі без обмундирування. Не було бронежилетів, карематів, оптики і всього найнеобхіднішого. Мобільними телефонами забороняли користуватися, заради безпеки. Катерина стала тонким зв’язком між військовими та їхніми сім’ями. Жінка забирала листи в зоні АТО і розсилала їх за вказаними адресами. А потім отримувала відповіді від рідних, передаючи послання саме пекло.

Через Катерину військовослужбовці розшукували своїх дружин, які навіть і гадки не мали, що їхні кохані були не на навчаннях, а на справжній війні. Через руки Катерини проходили сотні листів, які вона з любов’ю розсилала у різних напрямках. Маленькі листочки, складені вчетверо, летіли просторами України і дарували людям надію. Одного разу Катерина отримала особливого листа, який адресувався саме їй. Тремтячими руками вона відкрила конверт. А з нього посипалися маленькі різнокольорові льодяники. Катерина плакала і раділа, бо солодкі цукерки грали всіма кольорами веселки. Так віддячили Катерині її побратими. Кожного тижня, протягом півтора року Катерина виконувала свою важливу місію. На її візити з нетерпінням чекали солдати на бойових позиціях. Катерина стала для них зв’язківцем між двома світами. Мирним, який був за кілька сотень кілометрів, і трагічним, в якому не стихали вибухи і блукала смерть. Земля Донбасу обливалася кров’ю.

Ще Катерина стала світлом і джерелом надії для солдатів, які могли місяцями сидіти в окопах, навіть не маючи можливості з кимось поговорити. Так жінці стала у нагоді її друга освіта — психологічна. У житті не буває випадковостей. Вивчати психологію Катерина вирішила для себе, бо часто не могла зрозуміти речі, які з нею відбувалися. Тоді жінку дивувало, що вона не могла плакати, особливо на людях. Усередині все вибухало, спалахувало і згорало. Але Катерина не вміла дати вихід своїм почуттям. Лише інколи прокидалася вночі, захлинаючись власними сльозами. Так підсвідоме намагалося позбутися напруги і рятувало організм жінки, коли вона не вміла допомогти сама собі. Власні міркування підштовхнули до глибинного розуміння інших людей.

Наближалося Різдво. І навіть спаплюжені землі мріяли про родинне свято. Разом із побратимами Катерина їла кутю. Вони вітали один одного, бажаючи насамперед перемоги. Вітав жінку і її близький друг дитинства, який служив у одній із сусідніх частин. Його голос був веселим і дзвінким. А вже за кілька днів Катерина дізналася, що він загинув. Не витримав звістки про смерть своїх трьох товаришів і вчинив самогубство. На війні межа між життям і смертю дуже тонка. Психологічні рани можуть бути такими ж глибокими і небезпечними, як і фізичні. Є моменти, коли солдат залишається один на один із війною і самим собою. Саме тоді починається найважливіший поєдинок між життям і смертю.

Катерина везла тіло свого близького товариша додому. На нього чекала остання подорож. У рідному місті чекали батьки і донька. Маленька донечка вітала й обнімала маму, яка не могла відповісти їй взаємністю. Страшні й дивні почуття поєдналися в Катерині на той момент. Адже поряд були і смерть, і життя. На похоронах зібралося багато людей. Усі вони віддавали останню шану загиблому захиснику. Катерина не знаходила сил подивитися в очі батьку загиб­лого побратима. Катерині боліло. Вона вважала себе винною у тому, що не зберегла, не попередила, не запобігла.

Після того випадку Катерина вирішила заглибитися у військову психологію, яка вже сама її шукала. Так надійшло запрошення пройти навчання з курсу реабілітації військових у відомого данського психотерапевта. Навчання тривало півроку. Студенти отримували не лише теоретичні, а й практичні знання. Згодом Катерина успішно пройшла ще один міжнародний курс із психологічної підготовки бійця до участі у бойових діях.

Для абсолютної більшості учасників бойових дій війна стає переломним моментом життя. Пережитий власний військовий досвід повністю міняє людину. Вороття назад у колишнє звичне життя просто не існує. Інколи здається, що війна не залишає слід. Але це лише здається. Повернувшись у мирне життя, колишній солдат потребує допомоги й уваги. Людина опиняється у зоні конфлікту із суспільством, яке його не розуміє, не приймає, не визнає. Але й на полі бою не все