Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Скоро повернуся.

Хлопець розвернувся, попрямував до своєї кімнати, накинув на плечі курточку, узяв гроші.

— Андрійку… — Наталя дивилася на нього із сумнівом. Просто дивилася, а він взувся, випростався, зиркнув серйозно.

— Все добре, мамо. Бити його не буду.

А потім вийшов, грюкнувши дверима. Не бачив, як матір сідає на табуретку, закидає голову, починає тихо плакати. Чи то від горя, чи то від гордості. Чи то тому, що її дітям зараз так складно і вони вже такі дорослі, чи то тому, що й собі ж допомогти не може, що вже говорити про них?

Вона й гадки не мала, чого хоче. Чого реального хоче. Щоби Настя швидше це пережила? Так. Але швидше ж не означає безболісно. А раптом вона більше ніколи не ризикне закохатися?

Северова Наталі було не шкода. Вона дивитися-то на нього не могла, але в такі моменти навіть у її голові народжувалися зовсім уже дурні думки… А раптом він — Настина доля? Раптом він любов усього її життя? Наталя боялася таких своїх думок. Їй здавалося, що так вона навіть у чомусь зраджує чоловіка, його пам’ять, але мозок наполегливо знову і знову ставив все ті ж запитання.

Одного вечора вона навіть ризикнула ще раз полізти в теку, яку старанно колись ховала від дітей. З деякими ксерокопіями, вирізками, вироком. Перечитувала, згадувала, думала…

Вона всі ці сім років звинувачувала саме його, Северова. Не того, іншого, Естаф’єва, який загинув на місці, а саме Гліба Северова. Чому? Та тому, що залишився живий. І не вірила ні в те, що хлопець сидів на мотоциклі позаду, ні в те, що дійсно отримав часткову амнезію. Їй хотілося, щоби за смерть чоловіка хтось поніс покарання. Звичайно, винний. Але вона вважала винними обох. А коли справу закрили, розлютилася на весь світ. На систему, на людей, на конкретну людину. А його відкуп… Їм тоді навіть компенсацію не призначили, Северові виплатили гроші добровільно, за власною ініціативою.

Тоді на її порозі з’явився батько Гліба, вручив чек, висловив співчуття. А Наталя виштовхала його за поріг, палаючи ненавистю й болем.

Виштовхала так само, як недавно Северова молодшого. Точніше Імагіна. Адже він тепер Імагін.

Наталя витерла сльози, встала зі стільця, прямуючи назад у кухню, до вікна. Їй складно… Думати, сумніватися, а як же тоді Насті?

Затримавши дихання, жінка кинула погляд вниз — на лавку. Гліб сидів один. Андрія поруч ще не було. Може, передумав? Наталія притулилася чолом до скла, як син недавно, дивлячись на ненависну людину й намагаючись дихати спокійно.

Винен чи… Гідний вибачення або… Чи мусить вона взагалі його пробачати або…

***

— Рухайся, — Андрій кивнув, вимагаючи від Імагіна реагувати швидше.

Той, звичайно ж, зауважив Веселова-молодшого, який вийшов із під’їзду, глянув з-під капюшона, але підбігати, хапати за руки, просити покликати сестру не став. Розумів, як мав би дратувати однією своєю присутністю біля їхнього під’їзду, у їхньому подвір’ї, на їхній землі, та і взагалі на Землі…

Тому й не здивувався, коли Андрій мовчки пройшов повз, ховаючись в арці…

Зате пізніше, проґавивши повернення хлопця через шум дощу, здригнувся, почувши оклик так близько. Гліб кілька секунд дивився на Андрія здивовано, потім хмикнув, труснув головою, з якої сильно текло, від’їхав убік, звільняючи місце.

Веселов заліз з ногами на лавку, сів так само, теж опустив голову.

— Пиво п’єш?

— Ні.

— Я теж. Тому колу взяв.

Хлопець розгорнув пакет, який до цього тримав у руках, дістав одну банку, дав Імагіну, іншу залишив собі, зім’яв шарудливий пакет, сунувши в кишеню. Відкрив, зробив ковток.

Гліб, покрутивши презент у руках, теж відкрив.

— Ти даремно тут сидиш. Вона поїхала.

— Куди?

— До бабусі. Від тебе якомога далі.

— Коли повернеться?

— А тобі-то навіщо? — Андрій зиркнув злісно, стискаючи банку сильніше.

— Хочу поговорити.

— А більше нічого не хочеш? А то можу влаштувати. Що ти їй скажеш?

— Не можу без неї.

— А вона без тебе, бачиш, може… — Андрію все ж хотілося зробити боляче. Хоч трохи, хоч ледь-ледь.

— Ми не винні, що ось так…

— Вона не винна. А ти був там. Цілком можливо, що не за кермом, але був.

— Був.

— Думаєш, пробачить?

— Не знаю.

— Мама точно не забуде. Вона тата дуже любила.

— Пробачте, — голова Імагіна опустилася ще нижче. Він щиро каявся в тому, що, сам до пуття не знав, зробив чи ні. Хотів би спокутувати, але як? Людину він не оживить, а гроші йому повернулися. Усі до копійки. Та й у проханнях пробачити не потребували. Адже він довго намагався вибачитися, спокутувати ще тоді, сім років тому.

— Знаєш, — Андрій допив, ляснув по денцю банки, мнучи її, відправив в урну. — Я ж тобі по морді дати вимушений. За батька. За сестру. За матір.