Читати книгу - "Королівський убивця"

я стояв у кімнаті Веріті, без сорочки і спітнілий. Вікна вежі були розчинені назустріч зимовому вітрові, але мені не було холодно. Обмотана шматтям сокира, яку мені дав Барріч, була лише трохи легша від усього світу, а тягар присутності Веріті у моїй свідомості, здавалося, вичавлював мені мозок крізь очі. У мене більше не було сил втримати сокири, щоб захиститися. Барріч знову підступив до мене, а я спромігся лише на символічну оборону. Він легко її пробив, а тоді швидко, один, два удари, не тяжких, але й не лагідних.

— І ти мертвий, — сказав він мені й відступив. Опустив сокиру вниз, а сам сперся на топорисько і стояв, віддихуючись. Я дозволив своїй сокирі впасти на підлогу. Даремно.

Веріті у моїй свідомості був дуже спокійним. Я глянув туди, де він сидів, дивлячись у вікно на море, що тяглося аж до горизонту. Ранкове світло жорстоко підкреслило карби на його обличчі й сивину у волоссі. Плечі схилилися. Уся його постава відображала те, що я почував. Я на хвилину заплющив очі, надто втомлений, аби щось зробити. І раптом ми поєдналися. Я відчував горизонти нашого майбутнього. Ми були країною, обложеною хижим ворогом, що прийшов до нас лише для того, аби вбивати й калічити. Це було їхньою єдиною метою. Не мали полів, щоб їх обробляти, не мали дітей, щоб їх захищати, не громадили запасів. Не робили нічого, що могло б відвернути їхню увагу від наїздів. А ми намагалися жити своїм повсякденним життям, пробуючи одночасно захиститися від їхніх напастей. Для піратів червоних кораблів повсякденням було спустошення. Мали таку цілеспрямованість, що не потребували нічого більшого, аби нас знищити. Ми не були воїнами; ми вже впродовж поколінь не були воїнами. Ми не думали, як вони. Навіть ті з нас, що були воїнами, — були воїнами, натренованими на битву з раціональним ворогом. Як ми могли протистояти атаці шаленців? Яку зброю мали? Я озирнувся довкола. Себе. Себе, тобто Веріті.

Один чоловік. Один чоловік, який зістарив себе, намагаючись пройти тонкою лінією між захистом свого народу й загрозою зметення згубним екстазом Скіллу. Один чоловік, що намагався нас розбудити, намагався нас розпалити, змусити захищатися. Один чоловік, з очима, втупленими в далечінь, тимчасом як ми сварилися, ворогували і плели інтриги в кімнатах унизу. Це все даремно. Ми приречені на поразку.

Хвиля розпачу охопила мене — от-от і поглине. Усе довкола крутилося, але раптом посередині я знайшов місце, на якому можна було встояти. Місце, де сама ця даремність була кумедною. Страховинно кумедною. Чотири малі військові кораблі, ще недобудовані, з невимуштруваними командами. Сторожові вежі й вогненні сигнали, щоб закликати невмілих оборонців на різню. Барріч зі своєю сокирою і я, що стояв на холоді. Веріті, який вдивлявся у вікно, тимчасом як унизу Регал годував свого батька дурманом. Я не сумнівався, що він робив це, сподіваючись украсти його розум і успадкувати весь цей балаган. Це все цілком даремно. І годі навіть подумати, щоб його зректися. Зсередини в мене вирвався сміх, і я не міг його стримати. Стояв, спершись на сокиру, і сміявся, наче світ був найкумеднішою річчю, яку я будь-коли бачив. Тим часом Барріч і Веріті разом дивилися на мене. Слабенька усмішка в куточках губ Веріті була відповіддю на мій регіт, світло в його очах — тим самим, що й моє безумство.

— Хлопче? Усе гаразд? — спитав мене Барріч.

— Усе добре. Зі мною все якнайкраще, — відповів я їм обом, коли хвилі мого сміху опали.

Я змусив себе стати прямо. Труснув головою і, присягаюсь, майже почув, як мій мозок стає на місце.

— Веріті, — сказав я й охопив його свідомість своєю. Це було просто; це завжди було просто, але раніше я думав, що, роблячи це, щось втрачаю. Ми не об’єдналися в одну особу, але припасувалися одне до одного, як складені стосом у кухонній шафі тарілки. Він зручно тримався у мені, як добре прикріплений пакунок. Я вдихнув і підняв сокиру.

— Ще раз, — сказав я Баррічу.

Коли він підійшов до мене, я не дозволив йому більше бути Баррічем. Це був чоловік із сокирою, що прийшов убити Веріті, і, перш ніж стримати розбіг, я повалив його на підлогу. Він устав, труснувши головою, і я побачив на його обличчі іскру гніву. Ми знову зіткнулися, і я знову завдав вирішального удару.

— Втретє, — сказав він мені, а усмішка бою роз’яснила його обвітрене обличчя. Ми знову зійшлися, схвильовані радістю битви, і я чисто його подолав.

Ми ще двічі стикалися, перш ніж Барріч відступив перед одним з моїх ударів. Опустив сокиру на підлогу і став, легко подавшись уперед, але його дихання вже заспокоїлося. Тоді він випростався і глянув на Веріті.

— Він піймав, — хрипко сказав він. — Тепер це піймав. Не те, щоб уже всього навчився. Завдяки тренуванню відточить уміння, але ви зробили мудрий вибір. Сокира — його зброя.

Веріті повільно кивнув.

— А він — моя.

Розділ 16

Кораблі Веріті

Влітку третього року війни червоних кораблів військові судна Шести герцогств пройшли бойове хрещення. Хоча було їх лише чотири, вони демонстрували важливу зміну в оборонній тактиці нашого королівства. Весняні сутички з червоними кораблями швидко навчили нас, що ми забули, як бути воїнами. Пірати мали рацію: ми стали народом фермерів. Але ми були фермерами, що зважилися стати й боротися, швидко виявивши, що пірати — вигадливі й запеклі воїни. Правдою було те, що жоден з них ніколи не здавався і не потрапив у неволю живим. Мабуть, це мало стати нашою першою вказівкою щодо природи перековування і проти чого ми насправді боремось, але на цей час це було надто витонченою вказівкою, а ми були надто зайняті, змагаючись за виживання, аби над цим замислитися.

Решта зими проминула так само швидко, як довго тяглася перша її половина. Окремі часточки мого життя були наче намистини, а я став ниткою, на яку вони всі нанизані. Мабуть, коли б я зупинився та став обдумувати все, що робив, аби тримати ці часточки нарізно, то вважав би це неможливим. Але я був тоді молодим, значно молодшим, ніж сам гадав, і якось знаходив час та енергію, щоб робити це все й бути цим усім.

Мій день починався ще вдосвіта, заняттям з Веріті. Щонайменше двічі на тиждень додавався Барріч зі своїми сокирами. Але найчастіше