Читати книгу - "Карта днів"

— Вона заманила нас у пастку! — сказала Бронвін. — Підмішала наркотики нам у їжу!

— «Іґнорантія леґіс немінем екскусат»,[80] — промовив «наставник». — «Незнання закону нікого не виправдовує».

— Отже, ми платимо за вас заставу, — продовжив Рек. — Ви не йдете до в’язниці, а натомість відплачуєте нам своєю службою протягом трьох місяців. Після цього багато хто вирішував залишитись із нами.

— Ті, хто вижив, — додав Доґфейс із лукавим вишкіром. — Наші ініціації не для боязких.

— Ви, міс, дуже талановита, — промовила Енджеліка, роблячи обережний крок до Емми та злегка їй уклонившись. — Я думаю, у моєму клані ви будете почуватись, як удома. Ми «елементалі», як і ви.

— Давайте прямо, — сказала Емма. — Я нікуди з вами не піду, і мої друзі теж.

— А я думаю, підеш, — уставив Доґфейс.

Раптом почувся гучний тріск, і, розриваючи вірьовки, зі стільця підвелася Бронвін.

— Не рухайся! — крикнув Рек. — Я стрілятиму!

— Ти стріляєш — я палю´, — обізвалась Емма.

— Роби, що вона каже! — запхикала Френкі.

Рек завагався, потім трохи опустив пістолет. Попри гарячі суперечки з нею, у дійсності аукціонери не хотіли смерті для Френкі. Або ж, насправді, вони не хотіли вбивати нас.

Бронвін підійшла до стільця Нур та з тріском розірвала вірьовки, якими та була зв’язана.

— Дякую, — сказала Нур, стаючи на ноги та розтираючи зап’ястки.

Після цього вона сильно вдарила рукою по повітрю і долонею, наче ковшем, вирвала з нього сліпуче світло, що йшло від театрального прожектора. Той і далі продовжував світити, сяючи там, угорі, але тепер його світловий конус завмер високо над нашими головами.

— Ось. Так краще. — Вона стиснула долоні разом, здавлюючи до меншого розміру повну пригорщу світла, яке вона зібрала, а потім засунула те, що вийшло, собі за щоку, де воно випирало, наче ціла жменя жувальної гумки, яка неймовірно яскраво світилась.

— Матір божа, — прошепотів собі під ніс Рек.

— Хто ви, люди? — запитав Доґфейс.

Бронвін щойно порвала вірьовки Міларда, а тепер ішла звільнити й мене.

— Вони не можуть бути тутешніми, — промовила Енджеліка. — Із такими дивними вміннями їх би тут усі знали.

— Пам’ятаєте витворів? — запитав Мілард.

— Ти, певне, жартуєш, — сказав Рек.

— Тепер вони мертві або у в’язниці через нас.

— Через нього переважно, — уточнила Бронвін. Вона розірвала вірьовку, яка тримала мої зап’ястки, а потім підняла мою руку, як піднімають руку переможця в змаганнях зі спортивної ходьби. — Ми підопічні пані Сапсан. І коли вона почує про те, що ви, люди, тут витворяєте, вона разом із іншими імбринами обрушить на ваші голови таке пекло, що ви навіть не зрозумієте, що вас знищило.

— Це найбожевільніша дурня, яку я будь-коли чув, — прокоментував Рек.

— Тоді, думаю, вони чудово нам підійдуть, — сказав Доґфейс.

Події продовжували розвиватися на нашу користь. Ми вже заслужили від ватажків кланів деяку — хоч і скупу, але — повагу, і баланс сил вирівнявся. Але вони все ще остерігалися нас — та одне одного, — і ніхто з них іще не опустив своєї зброї: Рек і досі тримав у руці пістолет, Доґфейс продовжував стояти на всіх чотирьох, готовий будь-якої миті накинутись, а в хмарі Енджеліки бушувала тиха буря, і кульки дощу падали їй на голову та на плечі.

Емма ж продовжувала тримати своє полум’я біля обличчя Френкі. Скидалося, наче ми танцювали навколо підпаленої шашки динаміту.

— Я маю одне питання до вас, і було б добре, якби ви відповіли щиро, — сказав Рек. — Такі люди, як ви, не гуляють по місту без вагомої причини. То що ви тут робите?

Гадаю, тоді я був подумав, що можу розмовляти з ними, як із рівними, але тепер, згадуючи ті події, я не можу сказати, чому я тоді їм відповів. Можливо тому, що в той момент я почувався гордим та сміливим, і правда просто сама якось вискочила в мене з рота.

— Ми прийшли допомогти їй — сказав я, кивнувши на Нур. — Вона є зовсім новий дивний, котрий опинився в небезпеці, і ми забираємо її з собою додому.

На якусь мить, поки ватажки кланів перетравлювали цю інформацію, а потім перезирались одне з одним, зависла напружена тиша.

— Ти кажеш, «зовсім новий»? — перепитав Доґфейс. — Ти маєш на увазі… вона відособлена? — Він подався трохи назад і сів на п’яти, а з його голосу зникло гарчання, і той знову став нормальним.

— Точно так, — відповіла Емма. — А в чому річ?

Енджеліка похитала головою. З її підборіддя скапувала дощова вода.

— Погано.

— Прокляття! — вигукнув Рек, ударивши кулаком по повітрю. — Прокляття, я реально хотів оцю гарячу штучку до своєї ватаги.

— Про що ти кажеш? — запитала Бронвін.

— Так, що оце щойно сталось? — запитала Нур.

Френкі почала здригатися від сміху.

— Ой, у вас проблеми? — озвалася вона.

— Заткнись, — сказала їй Емма.

— Викрадення відособленого дивного є серйозним злочином, — уставив своє слово «наставник». — Дуже тяжким злочином.

— Та не викрадали мене, — заявила Нур.

— Ви нетутешні, — сказав Рек, — і ви перевозите відособленого через кордони територій. А це означає… — Він голосно зітхнув та топнув ногою. — Ненавиджу це!

Доґфейс звівся на ноги та витер руки.

— Ми маємо вас здати, — сказав він. — Інакше станемо співучасниками злочину.

— А мусимо? — запитала Енджеліка. — Вони мені дедалі більше до душі.

— Ти, певне, жартуєш! — Доґфейс став знервовано походжати туди-сюди. — Якщо ми не повідомимо, а Ліо про це дізнається? Наші життя не будуть варті нічого. Менше, ніж нічого.

— Я думала, ти не боїшся «нікого і нічого у світі». — Енджеліка знову заговорила віршами і навіть процитувала рядок із якогось поетичного твору.

Доґфейс обернувся в її бік та прокричав:

— Тільки ідіот не побоїться Ліо!

Рек на мить повернувся боком, а коли став у попередню позицію, то в руці тримав щось схоже на маленький стільниковий телефон.

— Ненавиджу таке робити. Реально ненавиджу. Я дуже хотів попрацювати з вами. Але, боюсь, я не маю вибору.

Він натис кілька кнопок на пристрої. За мить заревіла сирена. Звук