Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Бореас провернув рожен із печенею, бо запахло горілим. Удаючи, що він недбало підпирається, поклав долоню на держак лука.

— Мої багатства мізерні, — в удавано спокійний тон він уплів жорстку, металеву нотку застереження. — Та й речей у мене небагато. Але я до них прив’язаний. Стану боронити їх на життя й смерть.

— Я не бандит, — сказав глибоким голосом чоловік, який підкрався, удаючи менгір. — Я пілігрим.

Пілігрим був високим і міцно збудованим, зросту в ньому було ніяк не менше семи футів, а щоб переважити його на шальках, — Бореас готовий був поклястися, — знадобилося б не менше десяти пудів. Кий пілігрима — палиця завтовшки з голоблю — виглядав у його руці наче тростинка. Бореас Мун дивувався, яким чином такий великий чолов’яга зумів так уміло підкрастися. А також трохи занепокоївся. Його лук, композитна семидесятифунтівка, з якої за півсотні кроків клав лося, раптом видався йому малим і делікатним, наче дитяча іграшка.

— Я пілігрим, — повторив міцний чолов’яга. — Я не маю поганих…

— Той другий, — різко перервав Бореас, — також нехай виходить.

— Який дру… — почав пілігрим й обірвав себе, побачивши, як із темряви з протилежного боку виринає худорлява фігура, безшелесна, наче тінь. Цього разу Бореас Мун не здивувався нічому. Другий із чоловіків був ельфом — те, як він рухався, миттєво виказувало це тренованому оку слідопита. А не помітити ельфа — у тому немає ганьби.

— Прошу вибачення, — сказав навдивовижу неельфійським, трохи хрипким голосом ельф. — Я крився від вас обох не через злі наміри, а зі страху. І я б провернув той рожен.

— Правда, — сказав пілігрим, спираючись на кий і принюхуючись. — М’ясу на тому боці вже більш ніж досить.

Бореас провернув рожен, зітхнув, кахикнув. І знову зітхнув.

— Сідайте, панове, — зважився він. — І трохи зачекайте. Звірятко того й дивися спечеться. Ха, я так скажу: падлюка той, хто не почастує мандрівників на шляху.

Жир із сичанням потік у вогонь, вогонь вистрелив язиком полум’я, стало світліше.

Пілігрим носив повстяний капелюх із широкими крисами, тінь якого непогано ховала обличчя. Ельф за накриття для голови використовував скручену кольорову хустку, що обличчя не приховувала. Коли вони в блиску вогню побачили те обличчя, здригнулися обидва, Бореас і пілігрим. Але не видали навіть зітхання. Навіть тихенького зітхання, побачивши те обличчя, колись, напевне, по-ельфійськи чарівне, а тепер знівечене паскудним шрамом, що збігав навскіс через чоло, брови, ніс і щоку аж до підборіддя.

Бореас Мун відкашлявся, знову провернув рожен.

— Отой, виходить, запашок, — заявив, не запитуючи, — звабив панство до мого біваку, точно?

— Саме так. — Пілігрим нахилив криси капелюха, а голос його трохи змінився. — Я винюхав — не стану хвалитися дарма — ту печеню здалеку. Утім, зберігав обережність. На вогнищі, до якого я наблизився кілька днів тому, пекли жінку.

— Це правда, — сказав ельф. — Я був там наступного ранку, бачив у попелі людські кістки.

— Наступного ранку, — повторив протяжно пілігрим, а Бореас готовий був би поставити будь-що на те, що на обличчі його, прихованому тінню капелюха, з’явилася поганезна посмішка. — Давно ти йдеш тихцем моїм слідом, пане ельф?

— Давно.

— А що не давало тобі відкритися?

— Розсудок.

— Перевал Ельскердег, — Бореас Мун провернув рожен і перервав незручну тишу, — це місце, що аж ніяк не має доброї слави. Я також бачив кістки в кострищах, скелети на палях. Повішених на деревах. Повно тут диких адептів жорстоких культів. Та істот, що тільки-но й дивляться, як би тебе з’їсти. Начебто.

— Не начебто, — перервав ельф. — Напевне. І чим далі в гори, на схід, тим гірше буде.

— Мосьпанству також на схід дорога? За Ельскердег? До Зерріканії? А може, ще далі, до Гакланду?

Вони не відповіли, ані пілігрим, ані ельф. Бореас, сказати чесно, і не очікував на відповідь. По-перше, запитання було нетактовним. По-друге, дурнуватим. З того місця, де вони перебували, іти можна лише на схід. Через Ельскердег. Туди, куди прямував і він.

— Печеня готова. — Бореас умілим і не позбавленим демонстративності рухом розклав ніж-метелик. — Прошу панство. Без ніяковості.

У пілігрима був корделас, в ельфа — кинджал, з вигляду також не кухонний. Але всі три нагострені для грізнішої мети вістря нині послужили для краяння м’яса. Якийсь час чутно було лише хруст та хрупотіння щелеп. І шкварчання обгризених кісток, які кидали у вогнище.

Пілігрим задоволено бекнув.

— Дивне створіннячко, — сказав, оглядаючи лопатку, яку об’їв та облизав так, що виглядала вона, начебто три дні провела в мурашнику. — Смакувало ніби козел, а крихкий, наче кролик… Не пригадую собі, аби колись щось таке їв.

— То був скрекк, — сказав ельф, із тріском ламаючи хрящики зубами. — Я також не пригадую, коли щось таке їв.

Бореас тихенько засопів. Ледь чутна нотка саркастичної веселості в голосі ельфа доводила, що той знав, що печеня була з гігантського щура з кривавими очиськами та великими зубиськами, у якого один лише хвіст був у три лікті. Принаймні слідопит гігантського гризуна не вполював. Застрелив його, захищаючись. Утім, вирішив його запекти. Був він людиною розсудливою й мислячою тверезо. Не став би їсти щура, що нагулював жирок на смітниках та недоїдках. Але з низів перевалу Ельскердег до найближчої спільноти, здатної продукувати недоїдки, було добрі триста миль. Щур — чи, якщо вже ельфові так хотілося, скрекк — мусив бути чистим і здоровим. Не мав контакту з цивілізацією. А тому не мав ані чим забруднитися, ані чим заразитися.

Скоро останню, найменшу, дочиста обгризену й висмоктану кісточку було вкинуто в жар. Місяць визирнув над зубатими верхівками Вогнистих гір. З підсиленого вітром вогню сипонули іскри, помираючи й гаснучи серед блимаючих зірок.

— Вашмосці, — знову ризикнув із не дуже делікатним запитанням Бореас Мун, — віддавна на шляху? Тут, на Пустинях? Чи давно ви, насмілюся запитати, залишили позаду Браму Сольвейг?

— Давно, недавно, — сказав пілігрим, — це справа відносна. Я пройшов через Сольвейг другого дня після вересневої повні.

— А я, — сказав ельф, — шостого дня.

— Ха, — продовжував Бореас, підбадьорений реакцією. — Дивно, що ми ще там не зустрілися, бо і я тамочки тоді йшов, а точніше їхав, бо тоді ще мав коня.

Замовк, женучи дурні думки та спогади, пов’язані з втратою коня. Упевнений був, що й випадкові товариші його мусили зустрітися з такими самими пригодами. Мандруючи весь час пішими, ніколи б не наздогнали його тут, на Ельскердезі.

— Тож роблю висновок, — продовжив він, — що вирушили вашмосці в дорогу відразу після війни, як уклали Цінтрійський мир. Зрозуміло, ніц мені до того, але насмілюся припустити, що вашмосцям не сподобався порядок й образ того