Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Дякую, — Ліза поправила пасмо, що вибилося з туго затягнутого хвоста. — Отже, так. Ми зараз рушаємо до Сан-Педро, але до самого селища не наближаємося, чекаємо, доки «сутінкові» проїдуть поселення, дивимося, куди вони прямують далі, і сідаємо їм на хвіст.

— А що з француженкою? — нагадав Джонні.

Ліза Торнтон опустила погляд, знаючи, що не пробачить собі, якщо Лаура не виживе, та водночас усвідомлюючи, що не має іншого вибору.

— Рушаємо до селища, — рішуче відчеканила вона. — Я спробую їй допомогти.

XCVI

Субота, 24 січня, 08:52 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Хропіння урвалося, і Ріно Ґроббелаар розплющив очі. Здоровань спробував ковтнути слину. Задубілий язик неслухняно ткнувся в зуби, а піднебіння та горло спалахнули гарячим болем. Здавалося, наче вночі хтось залив його ротову порожнину клеєм, який до ранку засох на камінь. Та загалом преподобний, якому анітрохи не заважало бухикання Джеймі Макаки, непогано виспався. Ріно перекинувся на бік (у животі надсадно забурчало) та поглянув на Тимура та Джеймі, які, скоцюрбившись і з головами вкрившись запиленими ковдрами, спали на краях матраца. Джеймі вві сні ворушив губами.

Ріно зиркнув на наручний годинник і спохмурнів. Рука тремтіла від виснаження. Хоча насупився не тому. Уже майже дев’ята ранку — він заспав.

Ґевал сів на дивані, перевів подих, борючись із запамороченням, яке чорною хвилею піднімалося до голови, по тому, крекчучи, підвівся та пошкандибав до виходу.

Сонце смалило на повну. Преподобний зійшов із ґанку та прискіпливо обдивився пісок довкола будинку. Не помітивши свіжих слідів, здоровань підняв голову, приклав долоню до лоба, затуляючи очі від сонця, і подивився на південь.

Нікого. Нічого.

Ріно спробував прикинути, скільки часу знадобиться Лаурі, щоб орендувати машину. Вона вміє переконувати та знає, як примусити менеджерів не зволікати. Отже, кілька хвилин, не більше. Їй відомо також, наскільки вони з Тимуром і Джеймі виснажені через відсутність їжі та води, а відтак гнатиме на повну. Дев’яносто кілометрів, що відділяють Сан-Педро від Калами, для хорошого джипа — ніщо. Дев’ята година, рівно дев’ята… Француженка вже мала б наближатися до селища.

Чоловік знову спробував ковтнути, але йому не вдалося.

«Це, звісно, якщо вона дісталася вчора до Калами…»

Ріно стулив потріскані губи та прислухався, сподіваючись розчути вдалині торохтіння потужного двигуна. Вітру не було, і південноафриканець справді щось почув, щоправда, не рев мотора, а рівномірне комашине дзижчання. Здоровань наморщив лоба, поросячі оченята недобре блиснули: звук точно не міг видавати позашляховик, оскільки — Ріно рвучко задер голову — долинав згори.

Масивна щелепа Ґроббелаара відпала: просто над його головою висів квадрокоптер. Лаури немає, натомість над селищем кружляє радіокерований дрон.

Ріно розвернувся до входу в будинок — подумав, що треба піднімати українця, щоб показати йому «пташку», — й уздрів Джеймі. Макака стояв на ґанку, витягнувши голову, та витріщався на південноафриканця налитими кров’ю очима. Сиві волосини стирчали навсібіч. Ніздрі напружено роздулися, а губи кривилися від болю.

— Ти паскудно виглядаєш, фелла, — Ріно переборював бажання здригнутися та струсити холодних мурашок, що висипали на спину. Він не раз бачив такі очі та знав, що вони означають, але відмовлявся вірити.

— Я маю тобі дещо сказати, — Джеймі промовляв так, наче мав повен рот битого скла.

— Га? — хапнув повітря ґевал. Голос, попри хрипкість і виснаження, без сумніву, належав Джеймі, от тільки… щось було негаразд, щось в озвученій коротуном фразі — й узагалі в тому, як усе відбувалося, — було жахливо, катастрофічно неправильно. І це щось, неначе кігтем, роздирало свідомість Ріно.

— Вони живі, і це важливо, — так само жахливо неправильно промовив коротун, — це чомусь важливо.

Ріно здалося, наче в його голові завила сирена.

«Що не так? Що не так? ЩО НЕ ТАК?!»

— Х-хто живі? — він глянув на небо. Квадрокоптер висів на місці. «Ні, це не те, щось із Джеймі, щось не так із цим триклятим недоростком».

— Близнюки, — сказав коротун. Він з останніх сил утримував кахлі своєї свідомості лицьовим боком догори.

— Що? — отетерів Ріно. — Звідки ти про них знаєш?

— Вони живі, — повторив Макака. — Вони зараз у великій кімнаті далеко звідси, але вони живі, і вони пакують речі, щоб кудись полетіти.

Ріно Ґроббелаар по-справжньому так і не осягнув суті того, що повідомив карлик, оскільки враз зрозумів, що так бентежило і шарпало його. Несамохіть стиснувши кулаки та ледь нахиливши голову, ґевал рявкнув:

— Джеймі, фелла, ти зараз зі мною розмовляєш англійською?

Макака не відповів. Його верхня губа вигнулася, оголивши криві зуби гірчичного кольору, а з правої ніздрі витекла цівка темної венозної крові.

XCVII

Субота, 24 січня, 08:54 (UTC –4)

Траса № 23: 7 км на захід від Сан-Педро, Чилі

— У нас нові проблеми, — оголосив Ерік О’Донован.

— Що таке? — обернулася Ліза Джин Торнтон, якій, попри всі маніпуляції, не вдавалося привести до тями Лауру Дюпре.

— Селище не порожнє.

— Хто там? — шатенка нахилилась, зиркнула на планшет у руках техасця і відразу впізнала: — Ріно Ґроббелаар!

— Українець із ним? — озвався Джонні Лонґбоу.

— Біля нього хтось стоїть, — торкнувся пальцем екрана О’Донован.

— Наблизь, — попросила Ліза.

Техасець збільшив зображення.

— Це не Тимур, — замотала головою жінка. — Біля Ґроббелаара якийсь карлик. — У її голові в гуркітливому торнадо завертілися з десяток запитань. Де українець? Чому Лаура Дюпре ризикнула наодинці їхати через пустелю? Що за коротун стримить біля Ґроббелаара? Й основне — чи відомо про них «сутінковим», що наближаються до Сан- Педро? — Де вантажівка? — запитала агент. — Елдрідже, де зараз еквадорці?

Мулат через спеціальний додаток вийшов на зв’язок із супутником. Зображення не завжди транслювалося в режимі реального часу, але він гарантовано отримував найсвіжіші дані про останнє місцезнаходження об’єкта, за яким ведуть стеження.

— Упс, — збентежився Джек. — П’ять хвилин тому вантажівка зупинилися за кілометр від селища.

І тут-таки вклинився О’Донован:

— Я бачу їх!

— Вантажівку?

— Ні, «сутінкових»! Вони вийшли з автомобіля. Кілька постатей прямують на південь уздовж західної межі Сан-Педро.

Обличчя Лізи Торнтон стало сірим, як брудна постільна білизна:

— Тимур там! Тимур десь біля Ріно! — затараторила вона. — Вони знають про це й оточують селище.

— Скільки їх? — поставив більш практичне запитання Джонні.

О’Донован розвернув дрон на північний захід і повів до краю Сан-Педро.

— Троє… семеро… восьмеро…

— Он ще один, — підказав Елдрідж.

— Ага, бачу, дев’ятеро… ще двоє… одинадцятеро… Не менше ніж одинадцять, Джонні. Озброєні. Двоє щойно ввійшли в Сан-Педро. Рухаються до халабуди, біля якої ми помітили амбала з Африки.

Зненацька, заворушившись, застогнала Лаура Дюпре. Ліза Торнтон ледве стрималася, щоб не вилаятися. «Ну,