Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За десять хвилин до світанку змучений і наляканий Джеймі провалився в якусь подобу сну. Він спав із розплющеними очима та бачив двох білявих юнаків, близнюків, у просторій кімнаті зі столом, шафою та двома ліжками, застеленими картатими ковдрами. Сновидіння було навдивовижу реальним і геть не скидалося на сон. Джеймі ввижалося, наче він справді стоїть у кутку тієї кімнати, він відчував, що може випростати руку та торкнутися одного з близнюків. І він знав напевне, що хлопчина відчує той доторк. От тільки торкатися чомусь геть не хотілося. Макака втискався в куток і мовчки спостерігав, як юнаки пакують речі у велетенські дорожні сумки.
Зненацька Джеймі збагнув, що це саме ті близнюки, про яких говорив Ріно. «Вони живі! — сам не знаючи чого, сполошився Макака. — Вони не загинули! Вони виросли і… і живуть поміж людей! Треба попередити Ріно, він не знає цього, не знає, що вони живі, йому треба обов’язково сказати, треба…» Карлик, не прокидаючись, ворушив губами, повторював уві сні, що мусить розповісти все, щойно прокинеться, налаштовував себе, щоб не забути, аж доки кахлі не повернулися, і знову наповзла чорнота.
XCV
Субота, 24 січня, 07:23 (UTC –4)
Траса № 23, Чилі
Перші сонячні промені прослизали між упадинами далеких кряжів.
— Он вона! — мружачись, простягнула руку Ліза Джин Торнтон.
Голомозий Гаррі Харпер буркнув, вивертаючи кермо:
— Бачу, — і зупинив мінівен навпроти знайденого тіла.
Ліза та Джонні вискочили з автомобіля та підбігли до Лаури Дюпре. Блондин обережно перевернув француженку навзнак і приклав указівний палець до шиї, шукаючи артерію. Ліза підібрала із землі брудні окуляри.
— Жива, — сказав він, — хоча пульс ледве чути.
— Дайте води, — озирнувшись, скомандувала Ліза.
Гаррі передав їй півторалітрову пляшку з водою. Ліза обтрусила від піску лице Лаури, після чого поклала її голову на коліно. Сидіти навпочіпки було незручно — заважав важкий бронежилет. Спочатку Ліза Торнтон обмила водою обличчя француженки, потім, розтиснувши пальцями щелепи, влила їй до рота трохи води. Лаура закашлялась — вода вихлюпнулася на щоки, потекла по підборіддю — та повільно розплющила очі. Зіниці звузилися. Протягом кількох секунд Лізі здавалося, наче Лаура впізнала її, але згодом повіки здригнулися й опустилися, а тіло француженки знову зм’якло.
— Чорт! — вилаялася спецагент.
— У неї рана на голові, — Лонґбоу м’яко торкнувся цурпалків засохлої крові, які на тлі чорного волосся кидалися в очі.
— Так, — погодилася Ліза, — це не тільки зневоднення.
Джонні взяв Лауру на руки та поніс до автомобіля. Чоловіки похапцем звільнили задні сидіння, скрутили з одягу подобу подушки та, підклавши їй під голову, вмостили психіатра.
Поки Джонні та Ліза намагалися привести Лауру до тями, Ерік О’Донован не відлипав від планшета. Ще до того як вирушити по француженку, Ліза наказала йому скерувати дрон на схід уздовж траси № 23.
— Я дещо знайшов, — повідомив О’Донован.
Ліза відірвалася від непритомної Лаури:
— Що?
— За три кілометри від нас на узбіччі лежить покинутий мопед.
— Вона поїхала в пустелю на мопеді? — очі Лізи Торнтон поповзли на лоба.
— Так, я впевнений, це не мотоцикл, звичайний мопед, — наполягав О’Донован.
— Щось, окрім мопеда?
— Ні. Я не бачу ні води, ні запасів, ні спорядження.
Джонні випнув нижню губу:
— А що ти хотіла від людей, які стверджують, що електросудомна терапія вивільнила з голів закатованих хлопчиків безплотну потвору, яка…
— Мене не цікавлять ваші роздуми, агенте Лонґбоу, — обірвала його Ліза та повернулася до Лаури. — Нам треба відвезти її до Калами та передати лікарям.
— Ліззі, не дурій, — посерйознішав Лонґбоу. — Ми не можемо зараз повернутися до Калами. Ти скерувала дрон до Сан-Педро. Крім того, доки не дізнаємося про місцезнаходження вантажівки, ми…
— Вона може померти без допомоги!
Блондин умовк.
І тут озвався Джек Елдрідж:
— Народ, вони знайшли її, — у мінівені стало тихо, всі повернули голови на мулата. Він склав речення практично з одних займенників, але нікому не треба було пояснювати, хто і кого знайшов. — Мені щойно скинули координати.
Координати. Отже, вантажівка не на дорозі.
— Я так і знала, — прицмокнула Ліза, — вони в пустелі.
— Двадцять два градуси, тридцять дев’ять мінут, дві секунди південної широти та шістдесят вісім градусів, чотирнадцять мінут, дев’ять секунд західної довготи, прямують на південь зі швидкістю 30–40 км/год, пришвидшуються.
— Де це? — гарячкував Лонґбоу. — Де вони? Як, чорт забирай, вони можуть пришвидшуватися в пустелі?
Елдрідж поставив ноутбук так, щоб екран було видно колегам.
— Я завантажую фотографії.
— До біса фотографії! — рявкнув блондин. — Мені й так відомо, як виглядає «М939» із висоти пташиного польоту. Покажи на карті, де в цей момент знаходиться вантажівка!
Елдрідж перемкнувся на інше вікно — спеціалізований аналог програми Google Maps — і ввів координати. На екрані з’явився супутниковий знімок пустелі, і за кольором, і за структурою подібний до поверхні Марса. В центрі екрана — з півночі на південь — тягнулося звивисте, пересохле ще в доісторичні часи сіре річище, обрамлене темно-коричневими сланцевими бескидами.
— От гівнюки, вони сунуть пересохлим руслом, — зронив О’Донован.
— Як ці вилупки на нього натрапили? — Джонні Лонґбоу зблід. — Таке враження, що в них обладнання краще за наше!
У Лізи Джин Торнтон від поганого передчуття розширилися очі.
— Спустись руслом униз, — наказала вона Елдріджу. Униз означало «на південь».
Мулат прокрутив зображення. Річище, майже не відхиляючись, збігало на південь і через тридцять кілометрів проходило через Сан-Педро, огинаючи поселення з південного заходу.
— Це Сан-Педро, — скреготнула зубами Ліза Торнтон і штрикнула розлюченим поглядом Джонні. — Ще ж навіть восьмої ранку немає…
Кілька секунд вона вагалася, із жалем косуючи на непритомну Лауру, а тоді стиснула плече О’Донована:
— Мені потрібен дрон над Сан-Педро, — у такі моменти жінка наче перевтілювалась: якби не довге доглянуте волосся та все ще м’який, хоч і рішучий, голос, Джонні сприйняв би її за чоловіка.
— Двадцять хвилин, босе, — відгукнувся техасець.
— Добре. — Ліза звернулася до Джека Елдріджа: — Відстань між вантажівкою та селищем?
Пальці мулата забігали по клавіатурі.
— Двадцять дев’ять кілометрів.
— Від нас до вантажівки?
Елдрідж прокрутив зображення ліворуч, до того місця, де на трасі № 23 стояв їхній «Nissan Elgrand», поставив маркери, після чого програма миттєво розрахувала відстань.
— Сімнадцять з половиною, — доповів він, — навпростець. Судячи із супутникових знімків, навпростець ми не проїдемо, це неможливо, — випереджаючи запитання Лізи, Елдрідж проказав: — До Сан-Педро
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.