Читати книгу - "Армагед-дом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лідка мовчала.
Місце їй було радше серед бабусь, аніж серед мам. Більшість розчулених матусь годились їй у доньки; сонячний день не грався в піддавки і відкривав світові сиві корені Лідчиного фарбованого волосся, замазані кремом зморшки, набряклі повіки й кола під очима.
Її впізнавали. З нею привітно вітались. І ще якийсь час тому вона була досить популярною в школі особою; її запрошували на відкриті уроки музики й навіть називали її іменем шкільний ансамбль…
Відтоді, як Лідчин відділ перемістився в будівлю ЦО, галас навколо «музичних здібностей» перестав отримувати поживу. Навпаки — будь-які згадки про нібито перевагу музично обдарованих дітей перед необдарованими однолітками зробилися небажаними й навіть дискримінаційними. Цікавість до музики потроху спадала, і спадала цікавість до Лідії Сотової як до пророка музичної педагогіки.
Вона стояла в загальному натовпі — і дивилась.
На ВСІХ хлопців та дівчат, що вишикувались оце на ліцейському подвір’ї, у Лідчиному відділі заведено було спеціальне досьє. УСІХ було свого часу протестовано на наявність вроджених здібностей до музики. І декому не судилося пережити апокаліпсис — ніхто поки що не знає, кому саме. Усі однаково усміхаються. Усі сподіваються довго жити.
І Андрій. Він також.
А тим часом Маленький Сіренький Чоловічок тягне, відтягує, водить Лідку за ніс. Апокаліпсис може вдарити через півроку, через рік, через місяць, а Андрія досі не внесено до «домовлених списків».
Лідка мружилась, прикриваючись від сонця долонею. Їй було важко довго лишатися на ногах; наливались ступні у вузьких святкових туфлях, боліли коліна, треба було сісти.
— Право останнього дзвоника надається відмінникам навчання, гордості нашого ліцею, учениці десятого «Ж» класу Шепітько Олександрі та учневі десятого «Б» класу Сотову Андрію!
Лідка здригнулась. Андрійко ні про що таке не попереджав.
А, зашепотілись мами однокласників за Лідчиною спиною, то ось чому він так офіційно вдягнувся…
Андрій уже йшов до ґанку, і з іншого боку шеренги поспішала Саша, недоладна в своїй коротенькій шкільній сукні й із лапатим бантом у хлопчачій зачісці.
Дзвоник був величезний, мідний, із бантом на дерев’яному руків’ї. Усе як належить.
Заклацали фотоапарати. Парочка відмінників ішла, трясучи дзвоником, розносячи околицями несамовите мідне калатання; люди, що стояли довкола, потискали Лідчин лікоть, і це значило привітання. Ах, який син!
Андрій усміхався. Широко й мирно; поруч із ним навіть погануля Саша здавалася симпатичнішою, ніж була насправді. Хоч зазвичай буває навпаки — поруч із вродливою людиною помітніша потворність іншої…
Дзвоник дзенькнув востаннє — і стих. Натовп вибухнув криками захвату; Андрій подав Саші руку, і, спираючись на неї, вона несподівано граційно зіскочила зі шкільного ґанку.
Сонце палило їх, коли вони йшли, вже поодинці, кожен в свій кінець шеренги.
— А-а-а, Лідіє Анатолівно, я, правду кажучи, не чекав…
— Ви хочете напередодні мриги вилетіти з усіх списків? — спитала Лідка, не поспішаючи сідати в запропоноване крісло.
Маленький Сіренький Чоловічок роззявив свого маленького сіренького рота:
— …Га?
— Кочерга! — гаркнула Лідка. — Якщо протягом трьох днів я не отримаю обіцяного — вся історія набуде розголосу. Усі ваші махінації — і всі мої махінації. Вибирайте.
Чоловічок мовчав, дивлячись на Лідку недовірливо й майже весело:
— Але, Лідіє Анатолівно, як усе це несерйозно… Ви берете мене, грубо висловлюючись, «на понт»… Ви ж самі осоромитесь, знеславитесь, уся ваша робота зійде нанівець, ви вилетите з академії і, певна річ, зі списку також…
Лідка усміхнулась, і від цієї її усмішки Чоловічок притих.
— Ви, пацюче… думаєте, для мене мають значення академія, робота? Навіть чесне ім’я? Якщо мій син не опиниться в «домовленому списку», то все інше втрачає сенс! Якщо ви не виконаєте обіцянки, мені не буде чого втрачати. За три дні тут буде слідча комісія, і вона відшукає багато цікавого. Я дам їй у руки лише одну ниточку, та цього досить, щоби розплутати весь клубочок!
Маленький Сіренький Чоловічок перетворився на Маленького Біленького Чоловічка — такою раптовою та страшною була його блідість.
— Лідіє Анатолівно, — вимовив він крізь зуби.
Лідка широко усміхнулась:
— Я ПРИСЯГАЮСЬ вам, що зроблю це. Утоплю вас разом із собою. Вірите?
Маленький Біленький Чоловічок забігав очима.
— І не клопочіться підсилати до мене вбивць… якщо ця вульгарна кіношна ідея таки спаде вам на думку. Усі документи зберігаються в надійному місці, і у випадку моєї раптової смерті… капець. Зрозуміли?
Чоловічок мовчав.
Лідка повернулась і вийшла, не чекаючи відповіді.
Два дні їй ввижалося стеження. Не піддаючись паніці, вона бувала в тих самих місцях, що й зазвичай. Азарт і злість додавали їй сили — працівники лестили навперейми: «Ах, Лідіє Анатолівно, яка ви сьогодні гарна!»
Третього дня Маленький Сіренький Чоловічок зателефонував їй на роботу.
— Вашого сина внесено до наказу, — сказав він тихо й виразно. — Будьте ласкаві приїхати разом із ним у штаб ВГБ… Тобто тепер він знову називається штабом ЦО. П’ятниця, чотирнадцята тридцять, сорок друга кімната.
І поклав слухавку.
— Лідіє Анатолівно… Що з вами, Лідіє Анатолівно?!
Летів за вікнами, снігом лягав на тротуари тополиний пух.
Лідка відчувала, як печуть, скочуючись по щоках, сльози.
— Лідіє Анатолівно, що сталося? Води?
— Так… — вона на мить забула ім’я своєї нової секретарки. — Так, Олю… Води…
Муркотів кондиціонер. Лідка відчувала, як у широченній усмішці тріскаються запечені губи, але болю не відчувала.
* * *
— Андрійку, що в тебе в п’ятницю?
— Консультація. З хімії.
— О котрій?
— О дванадцятій.
— А… до пів на третю ти звільнишся?
— Не знаю… мамо, що з тобою?
— Андрійку, — сказала Лідка якомога безтурботніше. — У п’ятницю, о чотирнадцятій тридцять, нам разом треба підійти в штаб ЦО.
— Навіщо? — спитав він після паузи.
— Новий наказ, — Лідка підкреслено спокійно відсьорбнула чаю з чашки. — За нашим відділом, родичів керівників заносять до «домовленого списку»… Ну й тебе заносять. Треба отримати все належне — бирочку, номер, інструкції…
— Мамо, та як же так?.. — спитав Андрій розгублено, і Лідка всередині зіщулилась, передчуваючи якийсь його вибрик. — Як же так? Скрізь кажуть, що до «домовленого списку» — лише стратегічно важливі люди, уряд, військові, депутати… А мене навіщо, від мене ж нічого не залежить?!
— Від тебе багато що залежить, — сказала Лідка, захлинаючись чаєм. — Таке правило, не я його вигадала… Я стратегічно важлива для держави — а ти стратегічно важливий для мене. Без тебе вся моя стратегія втрачає сенс… Зрозумів? Відпросись із консультації, якщо затримуватимуть.
— Мамо, — Андрій водив пальцем по хвилястому краю тарілки, — мамо… А можна я не піду? Я молодий, здоровий, нащо мені це… Мамо, ти чого?!
Стриматись, подумала Лідка. Можна все зіпсувати. Треба стриматись.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.