Читати книгу - "Lux perpetua"

Розділ шістнадцятий

у якому читач нарешті довідається, що упродовж усього останнього року відбувалося з викраденою злим Мелеагантом Гіневрою, коханою Ланселота. Себто Юттою, коханою Рейневана.

У монастирі домініканок у Кроншвіці у цей час перебували чотири новіціатки, дві ancillae Dei, шість конверс і чотири панни з добрих родин. Кількість змінювалася, дівчата вибували і прибували, а поява новенької щоразу ставала сенсацією. Новенька впадала в очі. Обличчя ставали буденними так швидко, що кожне нове моментально притягувало погляд. Але новенька вирізнялася і статурою: вона ще не звикла горбитися, через що вивищувалася понад загальним рівнем. А ще її видавав голос, який дисонансом вибивався із шепотіння решти. Ясна річ, жорсткий монастирський статут нівелював відмінності в блискавичному темпі, згладжуючи їх, немов коток, але протягом якогось часу новоприбула виконувала роль сенсації сезону. Дівчина, яку підселили в дорміторій у переддень Івана Хрестителя, мала, як оцінила Ютта, всі основні прикметні риси якості сенсації сезону. Вона була надзвичайно красива, її зграбну фігуру не міг зіпсувати навіть гидкий лантух, який тут називали рясою конверси. Каштанове волосся утворювало на чолі пустотливий кучерик, а в карих очах вигравали лукаві іскорки, які контрастували з нібито стурбованим виразом миловидного овального обличчя.

Дівчина сіла на виділеному їй ліжку, єдиному вільному в дорміторії. Випадково сталося так, що це було ліжко біля ліжка Ютти. Котра саме підмітала в дорміторії.

— Я Вероніка, — представилася новоприбула. Тихо. І покірно. Заборона вживати прізвища була першою річчю, яку в монастирі втовкмачували конверсі в голову Якщо голова не була найсильнішою стороною конверси, заборону, бувало, втовкмачували інакше.

— Я Ютта. Здрастуй і розташовуйся.

— Добре ліжко, — оцінила Вероніка, сівши і кілька разів підскочивши. — У Вейссенфельсі в мене було набагато гірше. Сподіваюся, в ньому ніхто не помер?

— У цьому місяці? Ніхто. Не рахуючи Кунегунди.

— От чорт! — Вероніка перестала підскакувати. — Від чого вона померла?

— Кажуть, — Ютта усміхнулася кутиком вуст, — що від легень. Але я думаю, що з нудьги.

Вероніка довго дивилася на неї, а в її очах спалахували іскорки.

— Ти мені подобаєшся, Ютто, — врешті-решт сказала вона. — Мені пощастило. Я сьогодні помолюся за небіжку Кунегунду, на подяку, що вона звільнила це ліжко. А стосовно сусідки зліва мені так само пощастило?

— Якщо тобі подобаються кретинки — так.

Вероінка пирснула. І тут же посерйознішала.

— Ти мені справді подобаєшся.

— Ти справді не гаєш часу.

— Бо його шкода гаяти, — Вероніка подивилася їй в очі, - коли зустрічаєш рідну душу. Врешті-решт, таке трапляється не щодня. Кроншвіц — не перший мій монастир. А твій?

— Теж ні.

— Далі холод, — констатувала немовбито із сумом Вероніка. — Далі недовіра і наїжачені голки. Тебе ув'язнили або зовсім недавно, або дуже давно.

— У цьому монастирі, - дещо м'якше відповіла Ютта, — мене тримають від двадцятого травня. А ув'язнена я з кінця грудня минулого року. Вибач, але говорити про це я не хочу.

* * *

Події грудня 1428 року врізалися в пам'ять Ютти як послідовність раптових, але не поєднаних спільним значенням образків. Почалося з того дня, коли іржання коней, крик і тріск, з яким виламувалися ворота, порушили сонний спокій монастиря кларисок у Білому Костелі. Вона була у трапезній, коли туди ввірвалися озброєні люди, схопили її і витягли на подвір'я. Тоді ж почалися і образки.

Зв'язаний Рейневан, він сіпається в руках кнехтів. Абатиса з розбитими до крові губами, її книги, її гордість, які пожирає вогонь на величезному вогнищі. Заплакані черниці та конверси.

Потім Зембиці, добре знайоме їй місто, знайомий замок, знайомий лицарський зал. Знайомий їй Ян Зембицький, одягнений — як завжди, модно — у гаптований лентнер, mi-parti і poulaines з довжелезними носаками. Ян Зембицький, якого називали взірцем і дзеркалом лицарства, колись такий поштивий щодо її матері і такий щедрий до її батька, Зембицький, який і її саму колись удостоїв приємним компліментом. І ось раптом це дзеркало лицарства з піною на губах шматує на ній вбрання, при всіх присутніх у залі чоловіках оголює її і похітливо торкається, гидотно погрожує їй ганьбою і тортурами. І все це для того, аби шантажувати і залякати Рейневана, її любого, її коханого, її Алькасина, її Ланселота, її Трістана, котрий дивиться на це все з перекошеним обличчям, білим, як риб'яче черево, й очима, з яких, здається, ось-ось потече кров, змішана зі сльозами люті та приниження. І оцей власне Рейневан, той самий, і водночас немовби зовсім чужий, цілком чужим, ніколи досі не чутим голосом погоджується на якісь страшні, жахливі, негідні, ганебні речі. Погоджується на них, аби її врятувати.

На що Рейневан тоді погодився, вона так і не дізналася. Князь Ян наказав кнехтам вивести її. Вона шарпалася, однак це не допомогло, її витягли на кружганок, а тоді в коридори. Її сукенка і шеміза були розірвані аж до пояса, груди — на виду. Кнехти, ясна річ, не могли пропустити такої нагоди. Як тільки вони опинилися у відлюдному місці, її приперли до стіни. Один затиснув їй рот смердючою долонею, решта, регочучи, обмацали її. Нею тіпало від огиди, вона спазматично дрижала, їм це подобалося, вони подвоїли зусилля. Їхній регіт і сороміцькі коментарі врешті-решт привернули увагу когось із більш високопоставлених, на кнехтів посипалися побої, Ютта чула звуки ляпасів і глухі удари кулака. Її впустили, вона зсунулася на підлогу і знепритомніла.

Вона очуняла в темному, пустому льоху, що смердів прокислим вином. Вона втиснулася в кут, підтягнула коліна під підборіддя і міцно обхопила їх руками. У цій позі вона завмерла. Надовго. Дуже надовго.

Коли її виводили з льоху, вона була зболена і задерев'яніла, закоцюбла, як труп у rigor mortis[134] Вона абсолютно не знала, що з нею відбувається, навіть тривога не могла пробитися крізь туман, який оповив її чуття, обплутавши їх товстим шаром чогось м'якого і непроникного.

Тоді зненацька було свіже нічне повітря — холодне, навіть морозяне. Спочатку здавалося, що воно її опритомнить, але це було хибне враження.

Ляснув батіг. Коні заіржали. Світ почав трястися.

* * *

Коли вона опритомніла, був день. Морозний, сонячний день. Подвір'я корчми або постоялого двору, у запряжці міняють коней, ті храпають, з їхніх ніздрів бухає пара. Каркають ворони. Піє півень.

— Панно де Апольда.

Чоловік, невисокий, з розумними очима. Незнайомий. Абсолютно чужий.

— Звольте переодягтися, — дивний акцент. — Прошу індульгенції, але показуватися в такому подертому вбранні не личить. Деспект, до того ж це надто притягує погляди. Прошу надягнути ось ці речі.

Піє півень.