Читати книгу - "Річки Лондона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Усе буде добре, — сказав я. — Я втримаю твоє обличчя за допомогою ось цього, — я показав їй стрічки з простирадла.
— О, це дуже обнадійливо, — сказала вона. — Обіцяєш, що будеш поруч, що б не трапилося?
— Обіцяю, — сказав я і почав міцно обгортати її голову стрічкою так, як велів доктор Валід.
Вона щось бурмотіла, а я запевнив її, що проріжу для рота дірку, коли закінчу. Я закріпив стрічку так, як одна з маминих сестер навчила мене закріпляти головну хустку.
— О, круто, — сказала Леслі, коли я прорізав обіцяну дірку. — Тепер я жінка-невидимка.
Про всяк випадок я зав'язав тканину на її потилиці, щоб натягнути. Біля канапи я знайшов пляшку води й просочив нею свій саморобний бандаж.
— Тепер ти намагаєшся втопити мене? — спитала Леслі.
— Доктор Валід сказав так зробити, — відповів я.
Я не став пояснювати, що це для того, щоб бандаж не прилипнув до ран.
— Холодно, — сказала вона.
— Вибач, — сказав я. — Мені треба, щоб повернувся Генрі.
Генрі Пайк повернувся з неприхованим завзяттям:
— Що я мушу тепер робити?
Я очистив свої думки, розкрив долоню й промовив слово:
— Lux!
Над моєю долонею розцвів світоч.
— Це світло відведе тебе до твого місця в історії, — сказав я. — Візьми мене за руку.
Він вагався.
— Не бійся, воно не спалить тебе.
Рука Леслі взяла мою руку, з-поміж її пальців пробивалося світло. Я не знав, скільки триватиме моя магія, і чи залишилося в мені взагалі достатньо магії після того, як Моллі смоктала мою кров. Іноді доводиться просто сподіватися на краще.
— Послухай, Генрі, — сказав я. — Це твоя мить, твій завершальний вихід. Світло погасне, твій голос замовкне, але останнє, що побачать глядачі — обличчя Леслі. Тримайся за образ її обличчя.
— Я не хочу йти, — сказав Генрі Пайк.
— Мусиш, — сказав я. — Саме це ознака великого актора — знати точно ту мить, коли треба піти.
— Ви дуже мудрий, Пітере, — сказав Генрі Пайк. — Це справжня ознака генія — віддати себе глядачам, але залишити частку приватності, таємне місце, непізнане…
— Щоби після уходу вони хотіли бачити тебе ще, — сказав я, намагаючись не видати голосом відчай.
— Так, — сказав Генрі Пайк, — щоб вони бажали бачити ще.
А потім пишномовний сволоцюга пішов, не забарившись.
Я почув на сходах важкі кроки. Прибув доктор Валід із помічниками. На білих стрічках, що вкривали обличчя Леслі, відразу розцвіли червоні плями. Я чув, як вона хрипить, намагаючись не захлинутися. Велика долоня опустилася на моє плече й безцеремонно відштовхнула мене вбік.
Я дозволив своєму тілу впасти на підлогу — вирішив, що мені не завадить трохи поспати.
Розділ 14Робота
Молодого чоловіка в лікарняному ліжку звали Св. Джон Джайлз і він був у Оксфорді чи то вісімкою в регбі, чи то шісткою у веслуванні, а до Лондона приїхав на вечір, щоб розважитися. Його занедбане біляве волосся прилипло від поту до лоба.
— Я вже розповів поліції, що сталося, але вони мені не повірили. То чому я маю вважати, що повірите ви? — сказав він.
— Бо ми — люди, які вірять людям, яким не вірять інші люди, — сказав я.
— І звідки мені знати, що це правда? — спитав він.
— Вам доведеться повірити, — сказав я.
Оскільки лікарняне простирадло закривало його по самі груди, я не міг побачити його поранення, але мій погляд мимохіть сповзав на його пах — так само буває, якщо біля тебе трапилася дорожня пригода, або на обличчі в когось жахлива бородавка. Він побачив, що я намагаюся не дивитися.
— Повірте мені, — сказав він. — Вам краще цього не бачити.
Я пригостився його виноградом.
— Чому б вам не розповісти мені, що трапилося? — сказав я.
Увечері він пішов з хлопцями погуляти, і вони зайшли до нічного клубу, прихованого в дальньому кінці площі Лестер. Там він познайомився з милою молодою жінкою, яку напоїв алкоголем, а потім повів у темний кут, щоб помилуватися з нею. Згадуючи про це, Джон визнавав, що можливо він був трохи занадто наполегливим, але божився, що вона була згодна; принаймні, якщо і заперечувала, то не дуже енергійно. Це була сумно знайома історія, яку офіцери «Операції Сапфір» відділу розслідування зґвалтувань, напевно, чули від кожного підозрюваного. Принаймні, ця історія була знайома, доки жінка не відкусила йому член.
— Піхвою відкусила? — спитав я, щоб упевнитися, що мені не почулося.
— Так, — сказав Джон.
— Ви певні?
— Її важко з чимось переплутати, — відповів він.
— І ви певні, що там були зуби?
— Відчувалося як зуби, — сказав він. — Але якщо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Річки Лондона», після закриття браузера.