Читати книгу - "Страта"

не був, а є... Коротше кажучи, моє терпіння вичерпалось. Я трошки поповнив свої запаси гемоглобіну (травма, Ірено, травма!) І з костуром поплентався на пошуки лікаря... Але Провидінню щось не сподобалось — і мене вистежили, зацькували, як упиря! Стрибати на одній нозі незручно... І боляче. Я забився в якусь діру... На сьогоднішній день нога моя не зростається, в наявності всі можливі ускладнення... Можливий і сепсис. Вірніше, у мене вже давно розвинувся б отой сепсис, якби в печеру іноді дехто не забрідав...

— Ви упир? — глухо озвався лицар.

Ірена здригнулася від звуку його голосу.

— Так, — недбало кинув Семироль.

— Тобто ви смоктали кров із...

— Так-так. Але тій дівчині, схоже, навіть сподобалося.

Ірена вивільнила руку з долоні Семироля. Той не зробив ні поруху, щоб її утримати.

— Реку, — вона лагідно всміхнулася в порожнечу. — Познайомтеся: це пан Ян Семироль, я про нього розповідала... А це, Яне, пан Ректоноор, він же Шипшина, безкорисливий мандрівний лицар... Яне, Рек допомагав мені шукати вас...

Зависла пауза. Занадто довга для невимушеної світської бесіди.

— Ви цинічний, шкідливий для людства звір, — сказав Рек, голос його задзвенів металево.

Ірена обома руками вчепилася у вологий мох.

— Людства? — здивувався Семироль. — Хто тут у вас в ролі людства, юначе?

Рек не слухав:

— Я обіцяв тим людям... убити вас... І виконаю обіцянку.

— Зараз? — саркастично запитав Семироль.

Печера ожила.

Зоддалік почулися... ні, не голоси. Ті, що йшли облавою, зберігали мовчання; ледь чутно поскрипували камінці у них під ногами, зрідка бряжчав метал.

Полювання почалося. Вірніше, його черговий етап.

Семироль схилився до Ірениного вуха, вона шкірою відчула жорстку щетину на його щоках:

— Забирайте свого донкіхота... і відходьте вглиб.

— А ви?!

— Я каліка, але не настільки ж...

Вона зауважила, що голос його трохи тремтить. Зовсім не від страху. І не від хвилювання.

Інша пристрасть володіла зараз колишнім адвокатом. Найсильніша, зовсім не людська пристрасть.

— Ірено, та йдіть же... Мені це ПОТРІБНО. Інакше я сконаю.

* * *

Ірена так нічого й не дізналася про інші здібності упиря-адвоката (ті, що не знаходили застосування в залі суду). І навіть не впевнилася до решти, що вони взагалі були, ці здібності. Як казав свого часу доктор Нік: «кат його знає. Упир...»

Рек мовчки потягнув її в темряву... втім, темрява була всюди. На дотик, ковзаючи долонями по стінах, Рек забрався у віддалений відросток коридору, в глухий кут, і залишив Ірену у себе за спиною, сам же перегородив прохід, наготувавши свій ціп...

Деякий час вони чули, як осипається пісок і поскрипують камінці. Як стиха, глухо, перемовляються люди; потім на стіни ліг слабкий промінь ліхтаря і тут же зник, дзенькнуло розчавлене скло.

Лайка... Мабуть, вогонь затоптали перш, ніж спалахнула розлита олія.

Знову лайка. Приглушений зойк.

Скрипнув зубами справедливий Рек-Шипшина.

Зойк жаху. Тупіт...

Знову крик. Тиша. Темрява.

Пронизливий крик, хоч вуха затуляй. Дзенькіт скла. Крик віддалявся по лабіринту.

— Не бійтеся, Реку, — сказала Ірена з нервовим смішком.

Можливо, він обернувся. І добре, що вона не бачила його обличчя.

Насправді вона заспокоювала не його, а себе. Вона страшенно боялася — не людей у чорному, звичайно...

Вона боялася, що в усталеній під землею тиші почує розмірене, вдоволене плямкання.

* * *

— ...А якщо вони повернуться?!

— Вони не повернуться, — сказав Семироль із явним жалем.

Він сидів біля стіни, простягнувши ногу, туго перев’язану полотняними стьожками. Поряд лежала сукувата палиця, що заміняла скульгавілому милицю. Ліхтар висвітлював його обличчя — змарніле й заросле бородою; ще годину тому вампір-адвокат був схожий, імовірно, на якогось доходягу — але тепер відросле волосся набуло блиску, вирівнялася шкіра на лобі й на вилицях.

Ірена намагалася не дивитися на Река. Можливо, своєю поведінкою вона порушує найважливіші для лицаря етичні принципи: скажімо, спілкуватись з упирями не інакше, як з допомогою осикового кілка...

(Хоча якраз на осикові кілки Семироль плював із високої дзвіниці...)

— Чому вони за вами полюють, Ірено?

Вона помовчала.

— Через моє оповідання, Яне. Воно називається «Про розкаяного», а я його навіть не...

Вона вчасно прикусила язика. Рек мовчав; Семироль і так усе зрозумів.

Ліхтар горів рівно. Олії вистачить іще на кілька годин, а потім на трьох залишиться лише двійко видющих у темряві очей — Семиролевих...

— Нам треба вибиратись, Яне, — сказала вона, намагаючись, щоб її голос звучав рішуче. — Нам треба вибиратися, Реку...