Читати книгу - "Містер Мерседес"

— Хартсфілд там є?

Ходжес надто здивований, щоб відповісти.

— Ой, та це ж він, — каже Джером. — Мусить бути він. Ви були праві, коли

казали, що він за вами стежив, і я знаю яким чином. Це як у тому

оповіданні Готорна про викрадений лист.

Холлі припиняє гризти собі нігті тільки заради зауваження:

— По написав те оповідання.[312] Чи вас, дітей, нічого як слід не вчать?

Ходжес каже:

— Не заганяйся так, Джероме.

Джером робить глибокий видих.

— Білле, він працює на двох роботах. Двох. Тут він мусить працювати десь

до післяполудня, не довше. Після цього він працює на Льоба.

— Льоб? Це ж…

— Атож, компанія, що робить морозиво. Він їздить фургоном «Містер

Смаколик». Тим, що з дзвіночками. Я в нього купував морозиво, сестра моя

також купувала. Усі діти купують. Він у нашому районі буває дуже часто.

Брейді Хартсфілд саме той морозивник!

Ходжес усвідомлює, що дзеленькання дзвіночків він останніми часами чув

більш, аніж просто часто. У тій своїй весняній депресії, закляклий у

кріслі «Лей-Зі-Бой», дивлячись денні телепередачі (і подеколи граючись з

револьвером, який зараз тулиться до його ребер), він, як здається, чув їх

щодня. Чув їх та ігнорував, бо тільки діти насправді звертають увагу на

морозивника. Хоча на якомусь глибинному рівні його розум їх не цілком

ігнорував. То був той рівень, з якого повсякчас відбувалося повернення до

містера Бовфінгера та його глузливого зауваження на адресу місіс

Мельбурн.

«Вона думає, що вони походжають серед нас», — сказав містер Бовфінгер, але ж не прибульці з космосу непокоїли місіс Мельбурн того дня, коли

Ходжес робив своє опитування; вона казала про чорні джипи та

хіропрактиків, і про людей на Ганновер-стрит, які пізно ввечері грають

гучну музику.

А також про Містера Смаколика.

«Цей їхній виглядає підозріло, — казала тоді вона. — Цієї весни здається, ніби він весь час поблизу».

Жахливе питання вигулькує в його голові, на кшталт тієї змії, що завжди

лежить в очікуванні на Пітфола Гаррі: якби він тоді уважніше прислухався

до місіс Мельбурн, а не відкинув її слова як промовлені невинно схибнутою

пані (як вони з Пітом були відкидали слова Олівії Трелоні), чи була б

зараз живою Джейні? Він так не думає, але ніколи йому не знати цього

напевне, і йому думається, що це питання буде часто переслідувати його

безсонними ночами в наступні тижні й місяці.

Можливо, роками.

Він переводить погляд на парковку… і бачить там привида. Сірого привида.

Він знову розвертається до Джерома з Холлі, які тепер стоять пліч-о-пліч, і йому навіть нема потреби перепитувати.

— Йо, — каже Джером. — Холлі приїхала ним сюди.

— Реєстрація, а отже липучка на номері трохи прострочені, — каже Холлі. —

Будь ласочка, не гнівайтесь на мене, гаразд? Я мусила приїхати. Я хотіла

допомогти, але розуміла, що, якщо тільки зателефоную, ви мені скажете

«ні».

— Я не гніваюся, — каже Ходжес. Фактично він сам не знає, що саме він

відчуває. Він почувається так, ніби потрапив у світ сновидінь, де всі

годинники йдуть навспак.

— Що ми робитимемо зараз? — питає Джером. — Подзвонимо копам?

Але Ходжес усе ще не готовий здаватися. У цьому юнаку з фотографії, поза

його невинним обличчям, може кипіти цілий казан божевілля, але Ходжес

достатньо свого часу надивився психопатів і знає, що, якщо їх застати

зненацька, більшість з них ламаються, як гриби-дощовики. Небезпечні вони

тільки для тих, хто неозброєний і нічого не підозрює, як оті люди, що

чекали відкриття ярмарку робочих місць того квітневого ранку 2009 року.

— Давай ти зі мною проїдешся до того місця, де живе містер Хартфілд, —

каже Ходжес. — І давай поїдемо на ньому, — показує він на сірий

«мерседес».

— Але… якщо він побачить, як ми під’їжджатимемо, чи не впізнає він це

авто?

Ходжес усміхається такою акулячою посмішкою, якої Джером у нього ніколи

раніше не бачив.

— Я дуже на це сподіваюсь. — Він простягає руку. — Чи можу я отримати

ключі, Холлі?

Губи в неї стиснуті образою.

— Так, але я хочу.

— Ні в якому разі, — каже Ходжес. — Надто небезпечно.

— Якщо це надто небезпечно для мене, отже, це небезпечно й для вас. —

Вона не дивиться на нього прямо, і очі її блукають повз його обличчя, але

голос у неї твердий. — Ви можете примусити мене залишитися, але якщо ви

це зробите, я зателефоную до поліції і дам їм адресу Брейді Хартсфілда, щойно ви звідси вирушите.

— Ви її не знаєте, — каже Ходжес. Це навіть для нього самого звучить

нікчемно.

Холлі не відповідає, що з її боку є люб’язністю. Їй навіть не знадобиться

заходити до «Дискаунт Електронікс» і щось питати у брудної білявки; тепер, коли їм відоме його ім’я, вона, мабуть, може дізнатися адресу

Хартсфілда зі свого диявольського «айПада».

Срака.

— Гаразд, ви можете поїхати. Але кермую я, а коли ми дістанемось туди, ви

з Джеромом залишитеся в машині. Маєте з цим якісь проблеми?

— Ні, містере Ходжес.

Цього разу її очі знаходять його обличчя і залишаються на ньому цілі три

секунди. Це може бути крок уперед. «Та з Холлі, — думає він, — хто це

може знати».

10

Через різке скорочення бюджету в минулому році в більшості патрульних

машин у місті полісмени їздять соло. Це не стосується Лоутавна. У

Лоутавні в кожнім крузері їх сидить двійко, ідеальний дует складається

щонайменше з однієї кольорової особи, оскільки в Лоутавні національні

меншини становлять більшість. Третього червня, щойно після полудня, офіцери Лаверті й Розаріо патрулюють Лоутавн-авеню приблизно за милю далі

від того віадука, де Білл Ходжес якось завадив парочці тролів пограбувати

одного малого. Лаверті білий. Розаріо латинка. Оскільки номер їх

патрульного ридвана 54, у поліцейському департаменті вони знані як Туді й

Малдун — за іменами тих копів у давньому серіалі під назвою «Патруль 54, де ви?»[313] Вряди-годи Амаріліс Розаріо під час переклику розважає своїх

колег, лицарів у блакитній уніформі, подаючи репліку: «Ого, ого, Туді, в

мене є ідея!» З її домініканським акцентом це звучить неймовірно кумедно

й завжди викликає сміх.

Тим не менше, під час патрулювання саме вона виконує роль Міс-Котра-Дбає-

Про-Справу. Обоє дбають. У Лоутавні інакше не можна.

— Ті хлопці, що отам на розі, нагадують мені «Блакитних Янголів»[314], повітряне шоу яких я одного разу бачила, —