Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Ну то й не панікуй, дочко. Немає твого гаспида. У СІЗО париться, на Холодній горі.

– Невже? – Августа опустилася на стілець.

– Він тут днів п’ять тому з’явився. Коханка його розродилася раніше, але невдало – дитя виявилося мертвим. Владислав мало не розніс лікарню, бушував, пиячив, побився, а хлопець, який здуру зчепився з ним у барі, тепер у реанімації, і справи в обох погані. Так що передихни. Світить йому за сукупністю минулих заслуг десяточка. Це якщо той, кого він ударив ножем, викараскається.

– Ясно, – сказала Августа, підводячись. – Тоді вибачайте за вторгнення, дядю Вітю. Я побігла.

– А сама ж як?

– Та нормально, – вона знизала плечима. – Побуду до холодів за містом, а потім – на роботу.

– Ну то й з богом, – кивнув Віктор Петрович. – Гриби хоч у вас там є?

– Аякже, – усміхнулася Августа. – Привезу обов’язково…

Повернувшись у міську квартиру, вона особливо старанно вимилася, прибралася й упакувала все необхідне для життя в селі. Запасла харчі, потім пірнула в рейсовий автобус і до сутінків устигла в Базаліївку.

За час її відсутності бабусин будинок, який і без того дихав на ладан, ще більше занепав. Перекошені двері ледве вдалося відчинити, усередині пахло мишами й цвіллю, по кутках чорніло клоччя павутини, але електрику не відключили, грубка не розвалилася, дров у сараї вистачало, – і вона не гаючись уже вдруге за сьогодні взялася наводити чистоту. Потім усе-таки вирішила розпалити в печі, щоб просушити біля вогню сиру, але чисту постільну білизну. До вечері дійшло, коли Базаліївка додивлялася третій сон.

З ранку в неї був запланований ліс, а на цвинтар Августа вирішила сходити по обіді.

Сосняк стояв сухуватий, але в низинах пахло грибами й прілою глицею. Іноді потягувало гноєм – одна з лісових доріг вела до володінь місцевого фермера. Августа у спортивному костюмі й кедах, зав’язана косинкою по самі брови, з відром і ножем у руці, неквапом бродила серед сосонок, виглядаючи рижик або, у крайньому разі, маслюк. Крім неї, у лісі лазив деякий народ, здебільшого сільський, але небагато, і це радувало. Із боку ферми долинав собачий гавкіт. Грибів було мало, вона повернулася в село і ввійшла в будинок, причинивши за собою двері. Водночас у тій кімнаті, де вона провела ніч, подав голос мобільний. Телефон лежав на тумбочці; номер висвітився незнайомий. Августа машинально натиснула на кнопку прийняття виклику і почула:

– З вами говорить старший слідчий обласної прокуратури Дроб…

«Вадон здав», – блискавкою мигнуло в голові, однак вона вчасно змовчала: чоловічий голос не назвав ані її імені, ані прізвища.

– …Олег Степанович. Добрий день!

– Слухаю вас, – промовила вона, не відповідаючи на вітання.

– Вам відомий громадянин Чуковський Юрій Михайлович?

– Ні.– Вона зробила паузу. – Корнія Чуковського знаю. «Мийдодір».

– А ім’я Смагін Валентин Максимович вам про що-небудь говорить?

– І про такого вперше чую.

– Як вас звати?

– Маргарита.

– Де ви були між двадцять другим і двадцять четвертим вересня? – не вгамовувався додзвонювач.

– Там, де й зараз. У селі,– спокійно відповіла Августа. – Називається Базаліївка. Початок осені я зазвичай проводжу тут. Ще питання будуть? Ви часом не помилилися? Звідки у вас мій номер?

У слухавці затнулися, потім, після паузи, голос із неприхованою досадою мовив:

– Громадянко, питання здебільшого ставлю я. Зрозуміло? Будьте на зв’язку: я, ймовірно, вам іще передзвоню.

Абонент відключився. Августа не стала стирати номер з пам’яті телефону. Якщо знову висвітиться – вона просто скине дзвінок. Однак старший слідчий Дроб більше не зголошувався. Ніколи.

Півтора тижні вона прожила там, почуваючись майже зовсім спокійно. Але за добу до повернення їй ще раз зателефонували – увечері, близько десятої. Августа вже лежала під ковдрою, обмірковуючи, як проведе останній день у Базаліївці. Грубка давно була розпалена, треба встати й закрити затулку. У шибки бив дощ, підвивав вітер.

Номер був незнайомий, не той, який вона вирішила скинути.

Мартин голос насмішкувато й виразно мовив:

– Привіт! Ще не спите? Як щодо того, щоб де-небудь перетнутися?

Наступного дня після того, як Августа виявила у дверях Вадонову записку, на Олега Степановича Дроба посипалися дрібні неприємності. І то з самого ранку.

Щоб хоч чимось відволіктися, старший слідчий замовив на монітор оперативне зведення обласного УВС за минулу добу. Ага, вступна частина, статистика… Загальне число заяв громадян і повідомлень про скоєні злочини й пригоди – із них зареєстровано приблизно половину… Адміністративних правопорушень – стільки-то, по лінії карного розшуку – стільки-то. Окремим рядком – крадіжки… Затримані за керування автомобілями в нетверезому стані… Затримані на місці скоєння правопорушення…

Він поповз нижче по абзацах – і раптом зачепився поглядом за прізвище «Чуковський».

Олег Степанович навалився на стіл, майже ткнувшись носом в екран, і застиг, а коли дочитав до кінця, ніздрі його заворушилися. Зі зведення випливало, що труп громадянина Чуковського Ю. М. уже доставлено в морг судмедекспертизи, за фактом проводиться попереднє дізнання.

Дробу знадобилося кілька хвилин, щоб перетравити інформацію, після чого він вийшов з кабінету й подався на добре знайому адресу. Повноваження старшого слідчого дозволяли не тільки з’ясувати обставини смерті фігуранта – поки що тільки ймовірні,– але й ознайомитися з висновком медекспертизи. Ну а одержати дозвіл на огляд тіла потерпілого й зовсім не становило труднощів, хоча для цього довелося змотатися в обласне управління.

Бридко покалічений труп перебував у морозильній камері вже близько доби, але зберігся відмінно, оскільки з моменту смерті до того, як він був виявлений, минуло всього дві-три години. Слідів насильства, крім механічних травм, цілком пояснюваних обставинами події, експертиза не зафіксувала. Інша річ – особа покійного. За знайденим при ньому паспортом він значився Чуковським Юрієм Михайловичем. Однак під час огляду місця події за триста сімдесят метрів від трупа було виявлено дорожню сумку, де, крім особистих речей, досить великої суми в доларах США і травматичного пістолета «Танфольйо» італійського виробництва, лежало чинне посвідчення співробітника Південної залізниці на ім’я Смагіна Валентина Максимовича. Фото на обох документах були практично ідентичні. І слідчий Дроб був цілковито переконаний, що зараз перед ним виникне не хто інший як Валентин Смагін, спочатку фальшивий, а тепер і цілком натуральний небіжчик.

Однак то була всього лише гіпотеза, хоч і досить правдоподібна; ідентичність цієї дивної персони ще належало встановити через упізнання близькими родичами. Але з цією клопітливою процедурою Олег