Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Високий, екс-військовий, екс-регбіст, видовжена щелепа, одне око запале, вухо-вареник, чорнявий, коротка стрижка,— перелічив Вордл.— Звати Ноель Брокбенк. Шість футів і три чи чотири дюйми на зріст. Сильний північний акцент.
— Це він,— кивнув Страйк.— Але яка ще в біса церква?
— Момент,— мовив Вордл.— Мушу відійти.
«І дійсно, а чому б і не церква? — думав Страйк, поки сам відходив по нові пінти. У пабі ставало потроху велелюдніше. Страйк повернувся за столик з пивом і меню, але не міг на ньому зосередитися.— Юні дівчата у хорі... не він перший...»
— Дуже було треба,— пояснив Вордл, повернувшись до Страйка.— От би ще покурити, а тоді вже...
— Докажи вже про Брокбенка,— попросив Страйк і підштовхнув до Вордла його пиво.
— Правду кажучи, ми його знайшли випадково,— почав Вордл, сідаючи і приймаючи пиво.— Один з наших хлопців стежив за мамою місцевого наркобарона. Ми не віримо, що матуся така вже свята й божа, тож наша людина йде за нею до дверей церкви — аж там стоїть Брокбенк, молитовники, бачте, роздає. Він заговорив з копом, гадки не маючи, хто то, а наш хлопець не знав, що Брокбенка розшукують. Минуло чотири тижні, наш хлопець почув, що говорять про Ноеля Брокбенка у зв’язку зі справою Келсі Платт. І каже: а я такого місяць тому зустрів у Брикстоні. Бачиш? — додав Вордл з тінню звичного самовдоволеного усміху.— Я приділяю увагу твоїм зачіпкам. Після справи Лендрі треба бути дурнем, щоб їх ігнорувати.
«Та вже приділяєш — коли на Кореша Маллі й Девоті нічого не знайшов»,— подумав Страйк, але пробурчав щось захоплене і вдячне, а тоді повернувся до основного питання.
— А Брокбенк покинув ходити до церкви?
— Так,— зітхнув Вордл.— Я туди вчора заходив, поговорив з вікарієм. Він молодий, сповнений ентузіазму, словом, типовий священик із середмістя — гадаю, ти таких багато знаєш,— сказав Вордл (і був неправий, бо Страйкове спілкування зі священством головно обмежувалося військовими капеланами).— Він приділяв Брокбенку чимало часу. Каже, той мав важке життя.
— Травма мозку, відставка за інвалідністю, втрачена родина і все таке? — спитав Страйк.
— Суть саме така,— кивнув Вордл.— Казав, що скучив за сином.
— Угу,— похмуро погодився Страйк.— Він знає, де Брокбенк мешкає?
— Ні, але, здається, його подружка...
— Аліса?
Трохи насупившись, Вордл дістав зі внутрішньої кишені куртки записник і зазирнув у нього.
— Так, схоже, що так її звати,— кивнув він.— Аліса Вінсент. А ти звідки знаєш?
— Їх обох щойно вигнали з роботи у стрип-клубі. За мить розповім,— похапцем додав Страйк, бо Вордл набув спантеличеного вигляду.— Кажи далі, що там Аліса.
— Аліса зуміла роздобути муніципальне житло у східному Лондоні, неподалік своєї матері. Брокбенк сказав вікарію, що житиме з нею і дітьми.
— Дітьми? — перепитав Страйк, а його думки полинули до Робін.
— Як я розумію, там двоє маленьких дівчат.
— Нам відомо, де це житло? — спитав Страйк.
— Ще ні. Вікарій засмутився, що Брокбенк пішов,— сказав Вордл, нетерпляче поглядаючи на вулицю, де кілька чоловіків курило на тротуарі.— Але я з нього витягнув, що Брокбенк був у церкві в неділю третього квітня — у ті вихідні, коли загинула Келсі.
Страйк бачив нетерплячку Вордла і тому не став коментувати, тільки запропонував вийти покурити.
Вони підкурили і кілька хвилин просто стояли пліч-о-пліч з цигарками. Туди й сюди походжали працівники, потомлені довгими годинами в офісі. Западав вечір. Просто над головою між індиго прийдешньої ночі й коралом сонця при заході простягнулася вузька смуга безбарвного неба, де повітря було порожнє й ніяке.
— Боже, як я цього хотів,— мовив Вордл, затягуючись цигаркою так, ніби вона містила материнське молоко, а тоді повернувся до теми.— Так, наш Брокбенк у ті вихідні був у церкві й приносив користь. Як я зрозумів, він чудово ладнає з дітьми.
— Ще б пак,— пробурмотів Страйк.
— Це ж яке треба мати нахабство, га? — озвався Вордл, випускаючи дим у бік дороги і придивляючись до скульптури Епштейна «День», що прикрашала собою фасад старої будівлі Управління лондонського міського транспорту. Перед чоловіком, що сидів на троні, стояв хлопчик; його тіло так химерно вивернулося, що він водночас обіймав короля у себе за спиною і демонстрував перехожим свій пеніс.— Убити і розчленувати дівчину, а тоді піти до церкви, ніби нічого й не сталося?
— Ти часом не католик? — спитав Страйк. Вордл трохи збентежився.
— Власне, так,— підозріло відповів він.— А що?
Страйк з легкою усмішкою похитав головою.
— Та я знаю, що психопатам таке байдуже,— провадив Вордл, ніби захищаючись.— Просто кажу, що... Хай там як, наші люди наразі шукають, де він мешкає. Будинок муніципальний, і якщо її дійсно звати Аліса Вінсент, це буде неважко.
— Чудово,— сказав Страйк. Поліція мала ресурси, про які вони з Робін і не мріяли; може, тепер уже нарешті з’явиться якась вирішальна інформація.— А що Лейнг?
— А,— мовив Вордл, загасивши цигарку і негайно підкуривши ще одну,— у нас є на нього нова інформація. Він живе на Волластон-Клоузі сам уже півтора року. Існує на допомогу з інвалідності. На вихідні другого і третього хворів, друг Дікі приїхав йому допомагати. Сам не міг навіть у крамницю вийти.
— До біса зручно,— сказав Страйк.
— А може, правда,— заперечив Вордл.— Ми питали у Дікі, і той підтвердив усе, що сказав нам Лейнг.
— Лейнг здивувався, коли поліція почала його розпитувати?
— Попервах наче був дуже вражений.
— Він пустив вас до квартири?
— Не довелося. Ми його зустріли на парковці й кінець кінцем пішли з ним у місцеву кав’ярню.
— Отой еквадорський заклад у тунелі?
Вордл кинув на Страйка уважний погляд, який той зустрів цілком непорушно.
— Ти за ним теж стежив, чи що? Не перекуйовдь нам там усе, Страйку. Це наша справа.
Страйк міг би сказати, що знадобилося втручання преси і провал по всіх інших напрямах, щоб Вордл підключив серйозні ресурси для розшуку підозрюваних, на яких указав Страйк. Але він вирішив промовчати.
— Лейнг не дурний,— провадив Вордл.— Ми недовго його розпитували, коли він здогадався, в чім справа. Він зрозумів, що це ти навів нас на нього. Прочитав у газеті, що тобі надіслали ногу.
— І як він на все це дивиться?
— Натякнув, що з пристойнішою людиною такого не сталося б,— злегка усміхнувся
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг», після закриття браузера.