Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

– Владе, ти уже їдеш? – спитала Людмила сина, коли зайшовши до хати побачила зібрану сумку біля сходів.

Хлопець відбував до теплої, сонячної Італії, країни латинян і прекрасного. Але їхав він туди не ніжитися на лазурному березі але у справах. І це було так буденно сказано, ніби він їхав до давно знайомих йому людей.

Так, він їхав у справах. А що дивного? Адже він референт. А від недавно ще й прес-секретар ректора. Тож у цій новій посаді, вигаданій для нього не знати чого, їде підкоряти вершити італійського Олімпу, що у Ватикані. І ясна річ, з єдиною метою – аби вибити побільше стипендій для хлопців. Гроші, як не крути, двигун усього. І навіть наука мусить працювати згідно з цим правилом. Бо за знання треба аби хтось платив. А якщо він не має, то слід шукати того, хто має. От і все.

– Так мамо. На два тижні. – весело відповів Влад.

Він горів бажанням від самої думки про цю поїздку. І це зрозуміло. Адже, завівши десь знайомства тобі буде легше потім просуватися по кар’єрній драбині. А Влад про таке мріяв. Ні, не мріяв – жив цим. і в цьому його підтримувала Наталі.

– Мені нічого не треба. Я все маю. Крім того, там все, що треба буде. А до автобуса мене підкине Наталі. вона і буде водити машину, коли треба. Тато ж має свою.

Люда нічого не сказала. Вона завжди бачила в своєму Владові щось більше аніж простого хлопчика з маленького містечка, десь там загубленого серед доріг і полів.

О так, полів. Завтра вона знову піде на поле. Людмила відчувала, що старіє. Що вже так не годна працювати як колись. Але треба! А хто зробить? Звісно, дочка і Наталі поможуть. Але ж за всім догледіти має вона сама. Бо інакше не буде. Ніхто краще не зробить ніж вона.

Жінка усміхнулася. Старечий маразм насувається. А вона ще зовсім не стара. Зовсім. І не хоче старіти. Не хоче. Бо ж життя пройшло а вона так і не пожила.

Свіжі спогади про Марію знову промелькнули перед очима. І що варте все оте? Та нічого! То який сенс було так мучитися? Але відповіді вона почути не хотіла. Бо все говорила собі: «та ж є ще дочка. Та їй треба!». І так продовжувала тягнути лямку праці з дня на день, чекаючи того блаженного часу, коли зможе її нарешті скинути.