Читати книгу - "Орієнталізм"

репрезентації Сходу, що (а) носять його дистинктивний відбиток; (б) ілюструють його уявлення про те, яким Схід може або мусить бути; (в) свідомо заперечують погляд на Схід когось іншого; (г) постачають орієнталістський дискурс тим, чого він начебто найбільше в даний момент потребує; і (д) відповідають певним культурним, професійним, національним, політичним та економічним вимогам епохи. Досить очевидно, що хоча в таких репрезентаціях позитивне знання завжди присутнє, його роль далека від абсолютної. Радше «знання», — яке ніколи не буває первісним, неопосередкованим або просто об’єктивним, — це те, що п’ять характеристик орієнталістської репрезентації, перелічених вище, розподіляють і перерозподіляють.

Якщо подивитись на нього під цим кутом зору, то Массіньйон уявляється не так міфологізованим «генієм», як такою собі системою для продукування тверджень певного виду, розпорошених у великій масі дискурсивних утворень, які сукупно складають архівний або культурний матеріал його часу. Я вважаю, що ми ані дегуманізуємо Массіньйона, якщо це визнаємо, ані виставимо його як людину, підпорядковану вульґарному детермінізмові. Навпаки, ми, в якомусь розумінні, зможемо переконатися в тому, що звичайна людина здатна розвинути в собі культурну та продуктивну спроможність, що набуває інституційного або надлюдського виміру: і саме до цього й має прагнути смертна людина, якщо вона не згодна задовольнитися своєю скороминущою присутністю в часі й {355} просторі. Коли Массіньйон сказав: «Nous sommes tous des Sémites» , — він указав на той діапазон, у якому його ідеї ширяли над його суспільством, на те, до якої міри його уявлення про Схід могли піднятися над суто локальними обставинами, які визначають життя француза і французького суспільства. Категорія семіта виникла з Массіньйонового орієнталізму, але свою силу вона черпала зі своєї тенденції виходити за межі однієї дисципліни назовні, в набагато ширшу історію й антропологію, де вона, здається, набувала певної значущості та потуги 89.

На одному рівні, принаймні, формулювання Массіньйона та його репрезентації Сходу мали прямий вплив, якщо й не незаперечну вартісність, — у межах гільдії професійних орієнталістів. Як я сказав вище, визнання Ґіббом Массіньйонових досягнень свідчить про розуміння ним тієї істини, що як альтернатива до зробленого самим Ґіббом (за своїм змістом, звичайно) праця Массіньйона заслуговує на те, щоби бути взятою до уваги. Я, звичайно, приписую некрологові Ґібба ті речі, що проглядаються там лише як сліди, а не як актуальні твердження, але вони є очевидно важливими, якщо ми подивимося на кар’єру Ґібба як на контраст до Массіньйонової. Меморіальне есе Альберта Гурані в пам’ять Ґібба, яке він написав для Британської Академії наук (до якого я вже звертався кілька разів), чудово підсумовує наукову кар’єру цієї людини, його провідні ідеї та важливість його праці: особисто я не можу не погодитися з оцінкою Гурані, в її широких аспектах. Але дечого в ній усе ж таки бракує, хоча цей брак почасти надолужує значно менша праця про Ґібба, стаття Вільяма Полка «Сер Гамільтон Ґібб між орієнталізмом та історією» (William Polk, «Sir Hamilton Gibb Between Orientalism and History») 90. Гурані прагне розглядати Ґібба як продукт персональних контактів, персональних впливів і такого іншого; тоді як Полк, набагато менш витончений у загальному розумінні ним Ґібба, ніж Гурані, дивиться на Ґібба як на кульмінацію специфічної академічної традиції, яку, — коли вжити вираз, що не зустрічається в прозі Полка, — ми можемо назвати академічно-дослідницьким консенсусом або парадигмою.

Усі ми — семіти (фр.). {356}

Запозичена в досить приблизному варіанті в Томаса Куна, ця ідея має дуже безпосередній стосунок до Ґібба, котрий, як нагадує нам Гурані, був у багатьох відношеннях глибоко інституційною постаттю. Все, що сказав або зробив Ґібб, від перших років його наукової діяльності в Лондоні до середини його творчої кар’єри в Оксфорді й далі до тих років, коли він мав дуже великий вплив, будучи директором Гарвардського Центру досліджень Середнього Сходу, позначене непомильним відбитком розуму, що почував себе надзвичайно комфортно всередині усталених інституцій. Массіньйон був невиправним аутсайдером, Ґібб — інсайдером. Хай там як, а обидва вони, кожен по-своєму, досягли вершини престижу та впливу у французькому й англо-американському орієнталізмі. Для Ґібба Схід був не тим місцем, з яким ти зустрічаєшся безпосередньо; це було щось таке, про що читають, пишуть, що вивчають у замкнутому середовищі наукових товариств, в університетах, на наукових конференціях. Як і Массіньйон, Ґібб хвалився своєю дружбою з мусульманами, але ці дружні стосунки — як і у випадку Лейна — були корисними, проте не визначальними. З цього випливає, що Ґібб був династичною постаттю в рамках британського (а пізніше й американського) орієнталізму, вченим, чия праця абсолютно свідомо віддзеркалювала національні тенденції академічної традиції, яка розвивалася в університетах, урядових установах та фундаціях наукових досліджень.

Ми знаходимо підтвердження цьому й у тому факті, що у свої зрілі роки Ґібб часто виступав у організаціях, де формувалася політика, або писав для них свої рекомендації. Наприклад, у 1951 р. він написав есе, що увійшло до книжки, яка мала промовисту назву «Близький Схід і великі держави», в якому він намагався обґрунтувати потребу експансії в англо-американських програмах орієнтальних студій:

«...ситуація, в якій країни Заходу перебувають у стосунку до країн Азії та Африки, кардинально змінилася. Ми більше не можемо покладатися на той фактор престижу, який, здається, відігравав дуже велику роль у довоєнному мисленні, не можемо ми також більше сподіватися на те, що народи Азії й Африки або народи Східної Європи прийдуть до нас і вчитимуться в нас, тоді як ми {357} сидітимемо без руху. Ми повинні вивчати їх із таким розрахунком, щоб навчитися працювати з ними у стосунках, якнайближчих до умов взаємного розуміння» 91.

Умови цих нових стосунків були згодом викладені в статті «Перегляд реґіональних студій» («Area Studies Reconsidered»). Тепер на орієнтальні студії треба було дивитися не як на суто наукову діяльність, а як на інструментарій національної політики, спрямованої на встановлення контактів із державами постколоніального світу, які щойно стали незалежними і часто вельми проблемними з погляду налагодження з ними корисних стосунків. Озброєний наново сфокусованим усвідомленням своєї важливості для Атлантичної співдружності, орієнталіст мусив стати провідником для творців актуальної політики, бізнесменів, для вчених нової ґенерації.

В пізнішому баченні Ґібба найбільше важила не позитивна праця орієнталіста як ученого (наприклад, ученого такого типу, яким був сам Ґібб у своїй молодості, коли він вивчав мусульманські вторгнення в Центральну Азію), а можливість її застосування в громадському житті світу. Гурані висловив це дуже добре:

«...для нього (для Ґібба) стало очевидним, що сучасні уряди