Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

затремтіло… Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це – як скрикне Чорторий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає… Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває… Коли це – вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче… «А що, – каже, – злякалась? та й мене налякала, нехай всячина… Ачхи-и!» і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. «Оце, – каже, – видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну». Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе. «Оце, – каже, – яка мала дірка. Ану – роздайся!» Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила: лущить, роздається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. «Отак, – каже, – саме добре. Щото давно світа не бачив – як радісно серце забилося! А тут тепер перемін – перемін… Що то таке?» показує на землю. – Земля, – кажу. «Чого ж вона, – питає, – така зелена та пишна?» Так і так, – розказую йому все, як жили колись, як тепер живемо. «То ти, значить, мені й родичка», далі каже. «Я, – каже, – Огневик, рідний брат твоєї матері; ти, значить, мені племінницею доводишся». – Може, – одказую, – й так. «Еге, – каже, – так, так… Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав – сконаю в тій глухій неволі. Я тобі, – каже, – поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим». – Он, – кажу йому, – сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені, – кажу, – ні з чого. «Ні з чого? – питає. – А візьми лиш грудку глею». Я взяла. «Ліпи з неї, що хочеш». А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: – Вже! – думаю що то воно буде? «Уже? – пита. – А ке сюди!.. Держи, – каже, – в руках, я дихну». Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду… Дивлюся – невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця… Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною… Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче. «Оце, – каже, – тобі й іграшка. Схочеш, – каже, – ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер, – каже, – прощай, бо довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало». Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило…

– To у тебе, – пита Правда, – й рибонька є? А покажи мені, яка вона?

– Добре, – каже, – сестро, ходімо до берега.

Пішли. Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, кличе рибку.

Рибонько, рибонько,

Срібная лусочко,

Золотії перця,

Плинь до мене, моє серце!

А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.

Угледіла Правда та й не стямилася… Все їй своє: зелені долини, пишні квіти, ліси буйні – все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:

– Сестро! – каже, – що хоч бери, тілько намнож мені життя на землі!

А Кривда їй і одказує:

– Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.

– Добре, – каже Правда, – хай буде так, як ти кажеш.

От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити.

Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда – пташок-польотушок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.

Зразу все те і розкотилося по всій землі… Правдиві ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п'ють свіжу росу, а Крив-дине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать… Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: коти-ки-братіки, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий – хто кого здолав, а той винуватий – що подався.

Тоді Правда побачила, як її Кривда обійшла, та так гірко засмутилася, а Кривда рада-рада!

Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда як угледіла, так і кинулася до його.

– Тепер, – каже, – лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє.

От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ: щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.

Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.

– Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати? – скрикнув Чоловік.

– Так і так, – кажуть йому. – Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали… – Всяке чим-небудь переступило його наказ.

– Ведіть мені злочинців на суд! – скрикнув Чоловік.

Нагнали винуватих з усякого роду й плоду, – всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.

– Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? – пита грізно Чоловік.

– Царю наш, розпоряднику наш! – повинилися перед ним злочинці, – винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж