Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— Он там у мене рибні стави, — сказав Форест, кивнувши головою кудись праворуч, за бузок. — Там ти, коли схочеш, зможеш навудити скільки завгодно пстругів, окунів і навіть сомів. Я, бач, великий жмикрут. Люблю, щоб у мене все працювало. Може, людям справді треба восьмигодинного робочого дня, але вода у мене працює двадцять чотири години на добу. Ставки мої йдуть низкою, і в кожному інакша риба. Але вода починає працювати ще високо в горах. Зрошує кільканадцять полопин, тоді збігає з гір, дорогою очищаючись, як сльоза, і виробляючи електрику для освітлення цілого маєтку і для половини моторів. Потім обводнює рівнинні луки, протікає через рибні ставки, а далі зрошує цілі милі, засіяні люцерною. І далебі, якби вона далі не попадала вже в долину Сакраменто, я б її ще й з дренажних труб виціджував, аби знову щось нею зросити.

— А ти часом віршів про воду не пишеш? — засміявся Грейм. — Мені траплялось бачити вогнепоклонців, але во-допоклонців ще ні, оце ти перший. Якби хоч ти жив у пустелі, а то ж у такій водяній землі — даруй мені цей незграбний каламбур, — і тим часом…

Грейм так і не докінчив думки. Бо з правого боку, десь ізблизька, почувся цокіт кованих копит, наче по бетону, потім щось гучно шубовснуло у воду і знявся жіночий сміх та крик — спершу веселий, а за мить переляканий. У воді щось борсалось і хлюпалось, немов потопала якась здоровезна тварина. Дік пригнув голову і звернув коня просто крізь бузок. Грейм на Альтадені подався за ним. Вони вихопились у яскраве сонце, на вільніш простір між деревами, і Греймові відкрилось видовище, несподіванішого за яке він ще зроду не бачив.

Посеред обсадженого деревами простору був чотирикутний бетоновий басейн. Через ближчий його кінець, що правив за водозбіг, на всю широчину переливалася блискучою дюймовою плівкою вода. Бічні стінки були прямовисні, а дальший берег рубчастим схилом підіймався з води до рівної площинки. На тій площинці, знетямлений панічним страхом і розпачем, підскакував ковбой у штанях з ведмежого хутра, раз по раз безглуздо вигукуючи «О боже!

О боже!» то аж тонким, то аж хрипким від хвилювання голосом. Навпроти нього, по той бік басейну, позвішувавши ноги до води, сиділи три скуті жахом німфи у купальних костюмах.

А в басейні, в центрі всієї картини, сторчма у воді, великий ясно-гнідий кінь, мокрий, атласно-лиснючий, махав у повітрі передніми копитами. Мелькали, блискаючи на сонці, здоровезні підкови, а на спині в коня, чіпляючись за нього і сповзаючи вниз, сиділа якась біла постать, що в першу мить видалася Греймові прекрасним юнаком. Аж як огир поринув і знову вигрібся на поверхню, шалено мелючи ногами, Грейм збагнув, що то жінка сидить на ньому — білошкіра жінка в купальному костюмі з білою шовку, що облипав її тіло, мов різьблене з мармуру одіння статуї. І спина в жінки була неначе мармурова, тільки що грали на ній під шовком тонкі й пружні м'язи, бо вона силкувалася втримати голову над водою. Її стрункі руки зарились у довгу намоклу гриву, білі круглі коліна сприсали з мокрих, слизьких, як атлас, коневих пліч, бо й там під шкірою бігали могутні м'язи, а пальці білих ніг марно впиналися в гладенькі боки, шукаючи опори в ребрах.

За одну хвильку, чи то за півхвильки Грейм охопив очима ту запаморочливу сцену, збагнув, що чудовне біле створіння на спині у коня — то жінка, і відчув, яка вона невеличка й тендітна попри всі її героїчні зусилля. Вона нагадала йому дрезденську порцелянову фігурку, малесеньку легеньку, що якоюсь безглуздою химерною нагодою порала на спину велетенської тварини, зіпхнутої в глибоку воду. Така дрібна була вона проти громадшца-огиря, що здавалася карлицею чи крихітною феєю з чарівничої країни.

Коли вона припадала головою до могутньої, дугою вигнутої шиї, розпатлані, мокрі золотаво-каштанові коси наче переплутувалися з чорною гривою. Але найдужчо вразило Грейма обличчя жінки. Воно було якесь ніби хлоп’яче — і воднораз жіноче; поважне — і воднораз веселе; видно, жінка знаходила втіху в самій небезпеці. То було лице білої жінки, сучасної американки; і все ж воно видалося Греймові наскрізь поганським. Бо й таку жінку, і таку сцену не часто можна патрапити в двадцятому сторіччі. Вони були наче вихоплені просто з античної давнини. Або ж з малюнків Максфілда Періша[105] до казок «Тисячі й однієї ночі». Здавалось, наче ось-ось із збурених глибин виринуть джини або з синього неба злетять рятувати чарівничі принци в золоті, верхи на крилатих зміях.

Кінь, рвучися чимвище з води і знов поринаючи, ледь-ледь не перевернувся догори копитами. Чудовна тварина й чудовна вершниця зникли разом під водою, а за мить виринули знову — кінь так само молотив повітря копитами з тарілку завбільшки, а вершниця так само чіплялася за його слизькі атласні боки. Греймові аж серце захололо від думки, що могло б статись, якби огир перевернувся. Один випадковий удар котрогось із тих величезних копит навіки погасив би іскру життя в цій розкішній жінці з білим тілом і вогненною душею.

— Сядь йому на в’язи! — гукнув Дік. — Схопися за чубок і підтягнись на шию, щоб переважити його!

Жінка послухалась — щосили вп’явшися пальцями у тугі й слизькі м’язисті боки й підтягуючись однією рукою за мокру гриву, вона шарпнулася вгору, вільною рукою шугнула між конячі вуха і вхопилася за чубок. А тільки-но врівноважений тим переміщенням тягаря кінь випроставсь у воді так, як треба, вона зсунулась назад, йому на спину. Держачись однією рукою за гриву, жінка підняла другу, помахала нею Форестові і сяйнула йому вдячною усмішкою. Грейм помітив, що вона завважила і його — настільки вже була спокійна. І ще Грейм відчув, що в тому повороті голови й помахові руки було не лише хизування зневагою до небезпеки, а скорше свідома грація, підказана художнім чуттям, і, головно, щира втіха власною звагою й завзяттям, життям, що буяло в ній.

— Небагато є жінок, здатних на таке, — спокійнісінько мовив Дік, коли Горянин, раз віднайшовши рівновагу у воді, вже легко доплив до дальшого кінця басейну і вибрався рубчастим бетонованим схилом до перетривоженого ковбоя.

Той відразу начепив на огиря гнуздечку з вудилами. Та Пола, що так і не зсідала з коня, нахилилась уперед, владно забрала в ковбоя з рук повід, завернула