Читати книгу - "Вірнопідданий"

— Що йому треба, Сетбіре?

Старий бухгалтер теж не знав.

— Ну, все одно. Я не можу не прийняти офіцера.

І Дідеріх сам пішов до дверей.

Але біля дверей він зустрівся з незвичайно виструнченим чоловіком у зеленому, щільно застебнутому біля коміра літньому пальті, з якого стікала вода. Під його гостроносими лакованими черевиками відразу ж утворилася калюжа; із зеленого капелюшка, що його він, як це не дивно, не скинув, дзюркотіла вода.

— Насамперед треба обсушитися, — заявив він і, не чекаючи на Дідеріхову згоду, попрямував до грубки. Примостившися, він гугняво сказав:

— Продаєте, га? Заплутались, га?

Дідеріх не зразу збагнув; потім кинув тривожний погляд на Сетбіра. Старий вже знову взявся за листа.

— Пан поручик, мабуть, помилився номером будинку, — обережно зауважив Дідеріх, але це не допомогло.

— Дурниці! Знаю точно. Прошу без церемоній. Наказ згори. Прикусити язика і продати, інакше — хай змилостивиться бог!

Така манера вести розмову була надто дивна. Дідеріх швидко зрозумів, що незвичайно пряма постава цього чоловіка, незважаючи на його військове минуле, була так само неприродна, як і його посоловілі очі. Тієї ж миті, як Дідеріх переконався в цьому, чоловік скинув з голови свого зеленого капелюха і вилив воду з нього Дідеріхові на маніжку. Останній спробував був протестувати, але чоловік надзвичайно на це образився.

— Я до ваших послуг, — прогугнявив він. — Пани фон Квіцін і фон Вульков не відмовляться бути моїми секундантами.

При цьому він весь час підморгував, і Дідеріх, в якого зродилася страшна підозра, забув про свій гнів і був стурбований лише тим, як ізивести поручика з кімнати.

— Ми поговоримо надворі, — шепнув він йому; а Сетбірові: — Він п’яний до нестями, треба його якось позбутися.

Та Сетбір стулив губи, наморщив лоба, і цього разу вже не повернувся до свого листа.

Поручик вийшов просто на дощ. Дідеріх пішов за ним.

— Сваритися через це нам нема чого, але поговорити ми все ж таки можемо.

Дідеріх також змок до рубця, поки йому вдалося завести гостя на фабрику. В порожньому машинному цеху поручик загорлав:

— Чарку горілки! Купую все, разом з горілкою!

Хоч робітники на ознаменування Дідеріхового весілля сьогодні не працювали, він злякано озирнувся; він одкрив комору, де лежали мішки з хлором, і з одчайдушним зусиллям уштовхнув туди поручика. Тут стояв страшний сморід: поручик кілька разів чхнув, після чого сказав:

— Моє прізвище Карнауке. Чому ви так смердите?

— Ви дієте від чийогось імені? — спитав Дідеріх.

Поручик і цим був ображений.

— Що ви хочете цим сказати?.. Ах так, купую все нерухоме.

Ідучи за Дідеріхрвим поглядом, він глянув на своє промокле пальтечко.

— Тимчасові непереливки, — прогугнявив він. — Служу посередником у благородних людей. Справа честі.

— Що пропонує ваш уповноважник?

— Сто двадцять гуртом.

І хоч як Дідеріх жахався і обурювався! — його ділянка коштує принаймні двісті тисяч! — поручик стояв на своєму:

— Сто двадцять гуртом.

— Діла не буде.

Дідеріх зробив необережний рух до виходу, після чого поручик перейшов у наступ. Дідеріхові довелося боронитися, він упав на лантух з хлором, поручик на нього.

— Встаньте, — прохрипів Дідеріх, — вапно нас обпече.

Поручик завив, наче його вже обпекло крізь одяг, і раптом виструнчився, як спершу. Він підморгнув.

— Президент фон Вульков страшенно зацікавлений, щоб ви продали, інакше він справи з вами не матиме. Кузен Квіцін округляє маєтки. Твердо розраховує на вашу поступку. Сто двадцять гуртом.

Дідеріх, блідіший, ніж коли б його справді вимочили в хлорі, зробив ще одну спробу:

— Сто п’ятдесят, — але голос не слухався його.

Як збагнути це, не зневірившись в усьому! Вульков, який стоїть на сторожі адміністративної честі, непідкупний, як судний день!.. З розпачем в очах подивився він ще раз на цього Карнауке, поручика у відставці. Ось кого посилає фон Вульков, ось кому він дається до рук! Хіба не можна було обговорити справу віч-на-віч, з усією належною обережністю і взаємною повагою? Але ці юнкери вміють лише хапати людей за горлянку — в справах вони все ж таки нічого не тямлять.

— Ідіть до нотаріуса, — шепнув Дідеріх, — я зараз прийду.

І спровадив його. Як тільки він і собі зібрався покинути приміщення, перед ним виріс старий Сетбір; губи його були й досі міцно стулені.

— Що вам треба? — втомлено спитав Дідеріх.

— Молодий господарю, — глухо почав старий, — за те, що ви зараз маєте намір зробити, я вже не можу нести відповідальності.

— Вас ніхто не просить, — Дідеріх випростався. — Я сам знаю, що роблю.

Старий простягнув руки, ніби заклинаючи.

— Ви не знаєте, молодий господарю! Я захищаю труд усього життя вашого покійного батька, труд усього мого життя! Старанністю і чесним трудом створили ми це підприємство, лише тому ви тепер можете розмахнутися. А ви? То купуєте дорогі машини, то відхиляєте замовлення… Такі круті повороти загублять украй нашу фабрику. А тепер ви ще продаєте свій старий будинок!

— Ви підслухували під дверима. Ви досі ще не можете згодитися з тим, коли щось робиться без вас. Дивіться, щоб ви не застудилися тут, — глузував Дідеріх.

— Не продавайте! — жалісливо повторив Сетбір. — Я не можу бачити, як син і спадкоємець мого старого хазяїна підважує солідну підвалину фірми, вдаючися до ризикованих махінацій, які не відповідають його можливостям.

Дідеріх зміряв його співчутливим поглядом.