Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

— Ти... типу віриш мені?

Він підкидає на мене блакитні очі, погляд розфокусований і втомлений.

— Ну з чого! З чого мені не вірити тобі! Я про все вже здогадалася, Ваня. Я все зрозуміла.

Обіймаю дурника, і він не виривається цілих півтори хвилини. Ех, багато роботи попереду. З тим фактом, що Ваня наркотики продавав, доведеться трохи пізніше опрацьовувати з психотерапевтом, як мінімум.

Мікрохвильовка бібікає і я знехотя відпускаю підлітка.

— Це ми з Кулаком винні! — видає він озлоблено в мене за спиною за деякий час і я обертаюся. — Ми з ним не захистили тебе! Не врятували тебе. А тільки гірше зробили, в усьому!

— Іноді, Ваню, людям потрібно рятувати самих себе.

— // —

Поки тягнемося назад до Кулака — його житловий комплекс не так уже й далеко від мого розташований, — я гортаю новини та чати. Ніде немає згадки вчорашніх подій. Крижина в грудях підтає.

У двір завертаємо і я розумію, що навіть не подзвонила, як планувала. Дірява башка. Набираю його, обережно поглядаючи на водія. Вася відповідає одразу, та й каже, що скоро приїде.

Посміхаюся водієві наостанок. Його Вовою звуть. Дарую йому набір сушеного м'яса і фісташки, бо запримітила в нього вдень горішки на передньому сидінні. Він здивовано загрібає подяки.

Ваня одразу в другій спальні влаштовується за компом. Махина якась і переливається ще підсвічуванням неоновим. Ігровий начебто.

Відповідаю на дофіга чатів, розгрібаючи те, що накопичилося. Каву собі роблю, все-таки не виспалася.

Надивившись на барний візок, хлюпаю собі віскі. Взагалі, хочеться вина білого й холодного, але його тут не видно.

На журнальному столі завал паперами й папками. Типово для Кулака: і в номері, і в прибудові він завжди знаходив, як плоскі поверхні завалити своїм безладом. Зсуваю папку, щоб якось келих свій прилаштувати.

Випадає аркуш, і перед тим як повернути його назад, я розрізняю в карлючках своє ім'я.

Папір із двох боків списаний, і неабияк пом'ятий.

Якийсь набір окремих фраз і коротких абзаців.

Багато чого перекреслено.

Почерк у Васі жахливий, одні літери набагато вищі й ширші за інші. Немов він виходить із себе, коли треба писати, і на емоціях ручкою сильніше розмахує і безбожно тисне.

Тремтячою рукою відкриваю папку, а там таких листків багато. Перечекрнуто, зім'ято, подекуди обірвано.

Ось тут косим рядком "я не збирався говорити наїздом", а вгорі "ти сказала, що ніхто так добре не робив, а чому не просиш іще", а серед закреслених ліній лишилось лише "я готовий вибачитись".

А тут навпоперек чверті аркуша "яку поправку, будь-яку поправку", на іншій стороні "ти не докладаєш зусиль розуміти, Алісо", а в самому низу "в тебе є хтось зараз?".

Коли перша крапля сліз падає на кострубату літеру, я панічно засовую аркуші назад у папку, а її взагалі подалі відкладаю.

Це ніби заготовки... заготовки для спілкування зі мною. Звичайної розмови. Багато окремих слів написано й обведено кілька разів, щоб запам'ятати.

Немов він годинами сидів і продумував, як правильніше і краще сказати. Деякі фрази й запитання я пам'ятаю. Ще з часів посиденьок у Будинку Культури.

У нього несерйозні проблеми з артикуляцією мови, що посилюються при хвилюванні.

І йому важко вільно і вдало думки висловлювати. Я завжди це розуміла.

Але це...

У мене в кровопостачанні збій феєрверками. Страху, щастя, надії, хвилювання. Оніміння охоплює долоні й ступні, і тут же бризки тепла розганяють застій.

Він намагався говорити і виражати себе зрозуміліше. Щоб я його почула. Щоб я його прийняла. Щоб усе в нас вийшло.

Коли помічаю, що він до дивана підійшов, мало не підстрибую, настільки я в думки прогрузилася.