Читати книгу - "Спокута сатани"

*****

О Боже!.. Дозволь мені писати, писати, доки я можу! Дозволь мені ще тримати нитку, яка прив'язує мене до землі, дай мені трохи часу, перш ніж я зникну, порину в полум'яний морок! Дозволь мені написати для інших жахливу правду про смерть, яку я бачу перед собою! Ні! Ні, ні! Я не можу померти! Я виходжу зі свого тіла; я помалу вириваюся з нього в непояснюваних містичних муках, але я не вмираю − я переношусь у нове життя, неясне й обширне! Я бачу інший світ, сповнений темних образів, невиразних, але потворних! Вони летять до мене, роблячи мені знаки… Я в повній свідомості, я чую, я мислю, я знаю!.. Смерть − лише людська мрія, втішна фантазія; її насправді не існує, у світі є тільки життя! О лихо! Я не можу померти! Смертне − лише моє тіло, воно вже ледве дихає; перо, яке я досі намагаюся тримати, пише радше само, ніж за допомогою моєї нетвердої руки, але ці страждання − муки народження, а не смерті!..

Усіма силами душі я опираюся, щоб не зануритись у цю чорну безодню, яку бачу перед собою, але моя мати тягне мене за собою, і я не можу відштовхнути її! Я тепер чую її голос, вона говорить чітко та сміється, і сміх її схожий на ридання: «Ходи, Сибілло! Душе народженого мною дитяти, ходи зустрічати свого коханого! Ходи й подивися, кого ти кохала! Душе жінки, яку я виховала, повертайся туди, звідки ти прийшла!» Я надалі змагаюся, я тремчу, я дивлюся в темну порожнечу й бачу навколо себе вогненні крила; вони наповнюють простір, вони оточують мене, вони женуть мене вперед, вони кружляють навколо мене и колють мене, наче стрілами й градом!..

*****

Дозволь мені писати далі, писати цією мертвою тілесною рукою… Ще одну мить, страшний Боже!.. Ще одну мить, щоб написати істину, жахливу істину смерті, найтемніша таємниця якої − життя, не знане людям! Я живу! Нова, сильна, стрімка життєвість заволоділа мною, хоча тіло моє майже мертве! Слабкий дрож іще перебігає ним, і я змушую ослаблу руку писати ці останні слова: я живу! На мій відчай і жах, на жаль і на муку − живу! О невимовне лихо цього нового життя! І Бог, у Якому я сумнівалася, Бог, Якого мене вчили заперечувати, цей опоганений і спаплюжений Бог − існує! І я могла б знайти його, якби хотіла, − тисяча голосів кричить мені про це!.. Запізно! Запізно! Багряні крила б'ють мене; дивні, неясні, потворні образи оточують мене, штовхають уперед серед вітру й вогню… у непроглядну темряву… Нехай рука, що вмирає, послужить мені ще трохи, перш ніж я піду… Нехай мій дух, зазнаючи мук, змусить її написати те, що неможливо назвати, щоб смертні очі прочитали це; нехай це стане своєчасним попередженням для земних істот!.. Нарешті, я знаю, кого я кохала! Кого я обрала, до кого молилася!.. О Боже, будь милосердним!.. Я тепер знаю, хто жадає мого поклоніння й тягне мене у полум'яний світ… його ім'я…»

Тут рукопис раптово уривався, і на останній фразі була чорнильна пляма, наче перо було силоміць вирване зі змертвілих пальців і кинене поквапом.

У сусідній кімнаті знову вибив годинник. Здригаючись, я підвівся зі стільця. Моя самовлада почала зраджувати мене, я відчув знемогу. Скоса я подивився на свою мертву дружину − на ту, яка з надприродним зусиллям заявила, що досі живе, яка дивним, неймовірним чином, вочевидь, писала після смерті в несамовитому прагненні дати страшне пояснення тому, що, однак, лишилось непоясненим! Закляклий труп тепер насправді жахав мене: я не смів його торкнутись, я заледве міг на нього дивитися… Мені здавалось, наче я сам відчуваю «багряні крила» навколо нього, наче ці крила б'ють і мене, і мене теж штовхають уперед!

Тримаючи рукопис, я нервово нахилився вперед, щоб погасити свічки, що горіли на туалетному столику, і побачив на підлозі носову хусточку, напахчену французькими парфумами, про які писала небіжчиця. Піднявши хустку, я поклав її коло трупа, який сидів, потворно вищиривши зуби на власне віддзеркалення. Мої очі впіймали полиски змії, яка обвивала талію померлої, і якусь мить я в німому зачаруванні дивився на цей зелений блиск; потім, обережно посуваючись, укритий зимним потом від жаху, що охопив мене, я повернувся, щоб піти з кімнати. Я вже дійшов до портьєри й трохи підійняв її, аж раптом якийсь інстинкт змусив мене озирнутись.

− Ти стверджуєш, що не вмерла, Сибілло! − голосно промовив я. − Не вмерла, але живеш! Тоді, якщо ти живеш, то де ж ти, Сибілло? Де?..

Тяжке мовчання, здавалося, було сповнене моторошного значення; світло електричних ламп, що падало на труп та мерехтіло на шовковому одязі, здавалося надприродним, а в ароматі, який сповнював кімнату, вчувався запах землі. Паніка охопила мене, і, рвучким рухом відслонивши портьєру, я кинувся бігти, щоб не бачити цієї страхітливої фігури жінки, чию тілесну вроду я кохав, як кохають усі чуттєві люди; я покинув її, не лишивши на холодному чолі прощального співчутливого поцілунку… врешті-решт, я мусив подбати про себе… адже вона була мертва.

XXXVII

Я пройшов крізь усі кола пристойного «потрясіння», зворушливої скорботи й удаваного співчуття товариства до наглої смерті моєї дружини. Ніхто насправді не засмутився цим: чоловіки зводили брови, знизували плечима, надміру багато палили та змінювали тему розмови, оскільки ця була надто неприємною та похмурою; жінки раді були позбутися надто вродливої суперниці, яка збуджувала загальний захват; більшість фешенебельної публіки захоплено обговорювала трагічні обставини її смерті. Зазвичай люди рідко засмучуються, коли йде якийсь помітний член суспільства: звільнюється вакантне місце для дрібноти. Будьте певні: якщо ви мали нещастя уславитися вродою, розумом або і першим, і другим укупі − половина суспільства прагне вашої смерті, а друга половина намагається зробити вас якомога нещасливішим, доки ви живі.

Щоб справити втрату своєю смертю, треба бути коханим глибоко та неегоїстично; а глибока та неегоїстична любов трапляється серед смертних рідше, ніж перлина в дорожній куряві.

Завдяки моїй багатій касі все стосовно самогубства Сибілли було чудово владнано. Узявши до уваги її суспільне становище як графської дочки, а також вельми солідну винагороду, яку я запропонував, двоє лікарів засвідчили, що смерть сталася «через нещасливу випадковість», а саме: внаслідок випадкового вживання надто великої дози снодійних ліків. Це