Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

І хоча тоді збірка не викликала особливого інтересу, зараз вона являє собою надзвичайно цікавий матеріал. Зокрема, в ній відтворено ще свіжі спогади дорослих на час голоду людей, які мали можливіть обміркувати причини та наслідки трагедії. Воропай, як і Сосновий кілька років до нього, вважав, що голод був штучним, що Сталін спланував його ретельно, щоб приборкати та «радянізувати» Україну. Він описав повстання під час колективізації та пояснив їх значення:

Москва розуміла, що це початок українсько-російської війни, якої вона дуже боялася, пам’ятаючи період Визвольних Змагань 1918–21 рр. Розуміла Москва ще й те, що економічно незалежна Україна — це постійний і дуже поважний контрагент комунізму. Тим більше, що в селах України було ще багато національно-свідомого і морально-сильного елементу, що плекав у своєму серці ідею самостійної, ні від кого незалежної Соборної України... червона Москва стає на найганебніший шлях — тридцяти п’яти мільйонний нарід підсовєтської України морить голодом.[1232]

Інші іммігранти наслідували його приклад. Спонтанно в різних країнах вони почали відзначати роковини голоду, вшановувати пам’ять жертв і підкреслювали важливість голоду в історії України. У 1948 році українці в Німеччині, багато з них із таборів для переміщених осіб, відзначили п’ятнадцяту річницю голоду; в Ганновері вони організували демонстрацію і роздавали листівки, в яких визначили голод як «масове вбивство».[1233] У 1950 році українська газета в Баварії надрукувала статтю Соснового, яка вийшла під час війни у Харкові, підтвердивши його висновок: голод було організовано радянським режимом.[1234]

У 1953 році український емігрант Семен Підгайний зробив дещо більше. Підгайний народився в козацькій родині на Кубані та пройшов через ГУЛАГ. Після арешту та ув’язнення в таборі на Соловецькому острові його звільнили перед початком війни, під час якої Підгайний працював у міській адміністрації Харкова. У 1949 році він осів у Торонто, де присвятив весь свій час вивченню та популяризації історії України. Як і в українців у Німеччині, його цілі були політичними й моральними: він прагнув зберегти пам’ять про голод і вшанувати його жертви, а також привернути увагу Заходу до репресій та насильства, вчинених радянським режимом. На початку Холодної війни в багатьох країнах Європи й Північної Америки симпатія до Радянського Союзу все ще залишалася міцною. Підгайний з українською діаспорою виступали проти цих сентиментів.

Підгайний ініціював створення Союзу українців, жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО) в Канаді. Він також став провідним організатором численних заходів серед іммігрантів та часто виступав на зборах різних груп із закликами до написання мемуарів не тільки про голод, а й про життя в СРСР. Так само робили це й інші іммігрантські організації. 1947 року Осередок української культури і освіти у Вінніпезі (заснований у 1944 році) провів конкурс з написання мемуарів. Хоча метою заходу було зібрати матеріал про Другу світову війну, в багатьох надісланих спогадах розповідали про голод і зрештою сформувалася чимала колекція.[1235] Українська громада в усьому світі також відгукнулася на заклик надіслати мемуари до діаспорної газети в Мюнхені, котрі б «служили серйозним звинуваченням більшовиків у свавіллі в Україні».[1236]

Одним із результатів стала книга «Чорні справи Кремля» за редакцією Підгайного. Згодом вийшло два томи — перший у 1953 році — на двадцяту річницю голоду, другий — у 1955. «Чорні справи» містили десятки спогадів, а також аналіз голоду та репресивних діянь радянського режиму. Серед авторів був і Сосновий. Цього разу його аргументи скоротили та переклали англійською мовою. Його есе під назвою «Правда про голод» починалося дуже просто: «Голод 1932–1933 років був потрібний радянському урядові, щоб зламати хребет українському опору повному російському домінуванню. Отже, це був політичний хід, а не результат природних чинників».[1237]

Інші описували власний досвід голоду. Короткі, моторошні мемуари увійшли до книги разом із розлогими й літературно опрацьованими роздумами, малюнками та світлинами померлих. Економіст-плановик з Полтави Г. Сова згадував, що «був свідком багатьох випадків, коли в селян забирали останній грам зерна, борошна і навіть гороху».[1238] Свідок, що підписався лише «І. Х-ко», описав, як його батько «зміг заховати трохи зерна у чоботах» під час обшуку. Зрештою він все одно помер: «Ніхто його не ховав, бо мертві лежали усюди».[1239]

Редактори відіслали «Чорні справи» до бібліотек країни. Однак, як і у випадку з книгою «У дев’ятім крузі», газетними статтями в Канаді та листівками в Німеччині, «Чорні справи» послідовно проігнорували більшість дослідників Радянського Союзу та провідні академічні журнали.[1240] Поєднання емоційних спогадів селян з наукоподібними есе не викликали зацікавлення в професійних американських істориків. Парадоксально, але Холодна війна також не допомогла українським іммігрантам. Вислови на кшталт «чорні справи» або «голод як політична зброя» звучали дуже заполітизовано для багатьох науковців у 1950-х, 1960-х і 1970-х роках. Авторів таких формулювань одразу іменували казкарями Холодної війни.

Агресивне замовчування голоду радянською владою мало вплив на західних істориків і письменників. Через повну відсутність будь-якої перевіреної інформації про голод заяви українців видавались надто перебільшеними, навіть неймовірними. Якби такий голод насправді мав місце, то українська влада мусила б відреагувати? Не може бути, щоб уряд стояв осторонь, коли його громадяни помирають від голоду!

До того ж на становище української діаспори мав вплив зведений нанівець статус України. Навіть для шанованих дослідників російської історії саме поняття України в повоєнний час здавалось більш підозрілим, ніж коли-небудь. Мало хто знав про короткотривалу незалежність України після революції, а ще менше людей знали про селянські повстання у 1919 та 1930-х роках. Про арешти та репресії 1933 року взагалі нічого не було відомо. Радянський уряд заохочував як іноземних науковців, так і власних громадян трактувати СРСР як єдине ціле. Офіційні представники України на світовій арені були представниками СРСР, і на Заході в повоєнні десятиліття майже всі ототожнювали Україну з провінцією Росії. Людей, котрі називали себе українцями, сприймали несерйозно — так само як колись ставилися до активістів за незалежність Шотландії чи Каталонії.

У 1970-х роках українська діаспора в Європі, Канаді та Сполучених Штатах вже стала достатньо сильною, щоб виплекати власних істориків та видавати періодичні видання, а також заснувати Український дослідний інститут у Гарвардському університеті та Канадський інститут українських студій (КІУС) в Альбертському університеті в Едмонтоні. Однак цих зусиль виявилося замало для того, щоб змінити курс панівних історичних наративів. Провідний діаспорний науковець Френк Сисин написав про те, що «етнізація» предмету