Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

Здатність спрямовувати лібідозне наснаження об’єктів ще й на особи слід, звичайно, приписати всім нормальним людям. Схильність до переносу в так званих невротиків — це лише надзвичайне посилення цієї загальної властивості. Було б украй дивовижним, якби таку поширену і важливу людську рису ніколи не помічали й не використовували. І її таки справді помітили. Бернгайм із непомильною прозірливістю збудував учення про гіпнотичні явища на твердженні, що всі люди меншою або більшою мірою піддаються навіюванню, сугестії. Людська сугестивність — не що інше, як схильність до переносу, взята в трохи вужчому розумінні, бо негативний перенос уже виходить за її межі. Але Бернгайм не спромігся сказати, що таке власне сугестія і як вона виникає. Вона становила для нього основоположний факт, і він не міг пояснити її походження. Він не помітив залежності «suggestibilité» від сексуальності, від функціонування лібідо. Зостається лише зауважити, що в своїй техніці ми тільки тому відмовилися від гіпнозу, щоб знову відкрити сугестію вже у формі переносу.

А тепер я зупинюсь і надам слово вам. Я помітив, як одне заперечення набуло у ваших думках такої сили, що, мабуть, відібрало б усяку здатність слухати, якби ви його не сформулювали словами: «Отож ви нарешті призналися, що й самі, як і гіпнотизери, працюєте з допомогою сугестії. В нас давно вже була така підозра. Але ж навіщо тоді всі ті манівці пригадування минувшини, розкриття неусвідомленого, тлумачення і зворотного перекладу перекрученого, незмірні витрати зусиль, часу і грошей, коли єдина справді діяльна сила — сугестія? Чому ви безпосередньо не навіювали проти симптомів, як чинять чесні гіпнотизери? І далі, якщо ви хочете виправдатися тим, що на тих манівцях, якими ви блукали, вам пощастило зробити численні психологічні відкриття, що були б недоступні при безпосередньому навіюванні, то хто тепер поручиться за правдивість цих відкриттів? Може, й вони є наслідком сугестії, тільки вже ненавмисної? Хіба і в цій царині ви не могли втовкмачити пацієнтові все, що вам хотілося й видавалося слушним?»

Те, що ви закидаєте мені, надзвичайно цікаве й потребує відповіді. Але сьогодні я дати її не можу, бо немає часу. Отже, почекайте до наступного разу, й ви пересвідчитесь, що відповісти я можу. А сьогодні я повинен довести до кінця вже почате. Я пообіцяв із допомогою явища переносу з’ясувати вам, чому наші терапевтичні зусилля при нарцисичних неврозах не мають анінайменшого успіху.

Я можу відповісти кількома словами, і ви побачите, як просто розгадується загадка і як добре все узгоджується між собою. Спостереження свідчать, що при нарцисичних неврозах хворі не мають здатності до переносу або мають тільки недостатні її залишки. Хворі відвертаються від лікаря — не з ворожості, а з байдужості. Через це лікар і не може вплинути на них: усе, що він каже, не зворушує їх, не справляє на них ніякого враження, тому нам незмога лікувати їх так, як ми лікуємо інших пацієнтів, тобто ми не можемо відновити патогенний конфлікт і подолати опір, спричинений згніченням. Вони зостаються такими, як є. Вони вже не раз пробували вилікуватись, але це призводило до патологічних результатів, і ми нічого тут не змінимо.

Спираючись на клінічні спостереження цих пацієнтів, ми заявляли, що в них немає лібідозного наснаження об’єктів, їхнє лібідо, пов’язане з об’єктами, перетворилося в лібідо, пов’язане з Я. Саме за цією особливістю ми відрізняємо їх від невротиків першої групи (що хворіють на істерію, неврози страху та нав’язливих станів). Поведінка таких пацієнтів при спробах вилікувати їх підтверджує наше припущення. Їм не властивий перенос — через те вони й недосяжні для наших зусиль, вилікувати їх ми не можемо.

Лекція 28

Аналітична терапія

Вельмишановні добродійки і добродії! Ви вже знаєте, про що ми говоритимемо сьогодні. Коли я припустив, що наш терапевтичний вплив спирається, по суті, на перенос, тобто на сугестію, ви запитали, чому в психоаналітичній терапії ми прямо не використовуємо навіювання, і пов’язали з тим запитанням сумнів, чи при такій панівній ролі сугестії ми ще можемо поручитися за об’єктивність наших психологічних відкриттів. Я пообіцяв дати вам докладну відповідь.

Пряме навіювання — це сугестія, спрямована проти виявів симптомів, боротьба між вашим авторитетом і мотивами хвороби. При цьому ви анітрохи не переймаєтесь тими мотивами, а лише вимагаєте від хворого, щоб він придушив їхній вияв у вигляді симптомів. І тут немає принципової різниці, привели ви хворого в гіпнотичний стан чи ні. Адже Бернгайм із властивою йому прозірливістю справді стверджував, що найістотнішим у явищах гіпнотизму є сугестія, а сам гіпноз — це тільки наслідок сугестії, сугестований, навіяний стан; Берн­гайм віддавав перевагу навіюванню в стані неспання, яке може дати ті самі результати, що й навіювання під час гіпнозу.

А тепер що саме вам кортить спершу почути — дані досвіду чи теоретичні розважання?

Почнімо з першого. 1889 р. я розшукав Бернгайма в Нансі, став його учнем і переклав його книжку про навіювання німецькою мовою. Я кілька років використовував сугестивні методи лікування — спершу тільки заборонне навіювання, а згодом поєднував його з Броєровою системою докладного вивчення життя пацієнта. Отже, про результати гіпнотичної, чи то сугестивної, терапії я можу говорити, спираючись на свій широкий досвід. Згідно з давнім медичним приписом, ідеальна терапія має бути швидка, надійна і не прикра для пацієнта, проте Бернгаймові методи задовольняють лише дві з цих вимог. Лікування за його системою можна провадити набагато швидше — незмірно швидше, — ніж аналітичне лікування, і воно не завдає пацієнтові ні труднощів, ні клопоту. А для лікаря воно врешті стає одноманітним: адже в будь-якому разі він діє одним способом, відтворює той самий церемоніал, щоб заборонити існування найрізноманітніших симптомів, часом анітрохи не розуміючи ні їхнього сенсу, ні значення. Це була не наукова діяльність, а якась суто реміснича робота, що скидалася на ворожіння, чари і штукарство, але з огляду на інтереси хворого цього не брали до уваги. Тільки третьої вимоги не задовольняв цей метод лікування: він у жодному аспекті не забезпечував надійності. З одними хворими його можна було застосовувати, з іншими — ні, в деяких випадках можна було досягти дуже багато, в інших — жалюгідно мало, і ніхто не знав чому. Ще прикрішим за таку примхливість була нетривалість результатів. Минало трохи часу, і, якщо ви чули про пацієнта, давня хвороба поверталась або ж її заступала якась нова хвороба. Можна було знову братися до гіпнозу. Проте ми завжди зважали на продиктоване досвідом попередження і стереглися, щоб унаслідок частого застосування гіпнозу не позбавити пацієнта самостійності й не привчити його до цієї терапії, мов до наркотику. Щоправда, часом нам удавалося все, чого ми прагнули: після невеликих зусиль ми досягали повного і тривалого успіху. Але причини такого задовільного результату лишалися невідомі для нас. В одному випадку, коли я цілковито усунув тяжкий стан після короткого гіпнотичного лікування, він повернувся в незміненому вигляді після того, як пацієнтка без ніякого приводу з мого боку пройнялася до мене ворожістю; після нашого примирення я знову і вже набагато ретельніше звільнив її від цього стану, але він ще раз повернувся, коли пацієнтка вдруге стала неприхильна до мене. Іншого разу трапилось, що хвора, яку я не раз позбавляв нервових станів із допомогою гіпнозу, під час лікування одного надто вже впертого нападу раптом обійняла мене руками за шию. Такі випадки хоч-не-хоч змушують замислитись над природою і походженням властивого лікареві сугестивного