Читати книгу - "Мартін Іден"

доказ його працьовитості та здібностей — оця крамниця. Бернард Хігінботем любив свою крамницю, як декотрі чоловіки люблять своїх жінок. Він відкривав свою душу Мартінові, розповідаючи, скільки запалу й енергії взяла у нього розбудова цієї крамниці. І в нього є плани на майбутнє, широкі плани. Околиця помітно росте. Така мала крамниця вже не може всіх обслужити. Якби в нього було більше приміщення, він міг би ввести різні поліпшення, що полегшили б працю, заощадили кошти. І він це запевне зробить! Він докладе всіх сил, щоб купити сусідню ділянку й поставити ще один двоповерховий будинок. Нагору він пустить пожильців, а весь низ в обох будинках займе крамниця. У нього аж очі заблищали, коли він заговорив про нову вивіску, що простягнеться вздовж двох будинків.

Мартін майже не слухав його. Йому в голові безперервно снувалася думка «Роботу ж було скінчено» і заглушувала балаканину Хігінботема. Ця думка доводила його до божевілля, і він спробував позбутися її.

— Скільки, ти сказав, це коштуватиме? — раптом запитав Мартін.

Хігінботем, захоплений блискучими перспективами майбутньої торгівлі, враз примовк. Він, власне, не сказав, скільки це коштуватиме. Але знав добре. Він не раз і не два робив підрахунки.

— Як на теперішні ціни на ліс, — сказав він, — це коштуватиме чотири тисячі.

— Разом з вивіскою?

— Ні, вона сюди не входить. Та коли буде будинок, додасться й вивіска.

— Ну, а земля?

— Ще три тисячі.

Хігінботем нахилився вперед, облизуючи пересохлі губи й нервово стискаючи пальці, поки Мартін заповнював чека. Коли чек опинився у нього в руках, він глянув на суму — сім тисяч доларів.

— Я… я не можу платити більше, як шість процентів, — пробурмотів він хрипко.

Мартін мало не розсміявся, але стримавсь і запитав:

— А скільки це було б?

— Стривай-но. Шість від ста… шість на сім… чотириста двадцять.

— Тобто тридцять п'ять доларів на місяць? Так?

Хігінботем кивнув.

— Тоді, якщо ти не заперечуєш, ми зробимо так. — Тут Мартін глянув на Гертруду. — Можеш лишити собі весь капітал, якщо виділиш тридцять п'ять доларів місячно на готування їжі, прання і взагалі хатнє господарство. Ці сім тисяч твої, якщо ти гарантуєш мені, що Гертруда буде вільна від важкої й брудної роботи. Згода?

Містер Хігінботем аж рота роззявив. Щоб його жінка була вільна від хатньої роботи?! Розкішний подарунок, виявляється, лиш засіб позолотити таку гірку пілюлю. Щоб його дружина не працювала! Від злості йому аж заціпило.

— Ну, гаразд, — сказав Мартін, — тоді я сам щомісяця плататиму тридцять п'ять доларів, а…

Він простяг руку, щоб узяти чека. Та Бернард Хігінботем перший сягнув рукою.

— Я згоден! Згоден! — гукнув він.

Уже сідаючи в трамвай, Мартін відчув страшенну втому й огиду. Він глянув на вивіску.

— Свиня! — пробурмотів. — Свиня! Яка свиня!

Коли «Мекінтошів місячник» умістив «Ворожку», прикрашену віньєтками Бертьє та двома гравюрами Вена, Герман фон Шмідт поспішився забути, що колись назвав цей вірш непристойним. Він усім розповідав, що вірша написано в честь його дружини, й доклав зусиль, аби звістка ця не минула вух газетного репортера, який не забарився до нього по інтерв'ю разом з фотографом та художником. Наслідком цього візиту була ціла сторінка в недільному додатку газети, заповнена фотографіями та ідеалізованими портретами Мерієн з силою інтимних подробиць з життя Мартіна Ідена і його сім'ї, а також повним текстом «Ворожки», передрукованим з особливого дозволу місячника. На всю околицю це справило надзвичайне враження: усі добропристойні господині пишалися знайомством з сестрою великого письменника, а ті, що не сподобилися ще цієї честі, спішили виправити свій недогляд. Герман фон Шмідт удоволено потирав руки і на радощах навіть замовив новий верстат для майстерні.

— Це краще від усякої реклами, — казав він дружині. — І нічого не коштує.

— То, може б, запросити його на обід? — запропонувала Мерієн.

Мартін прийшов на обід і силкувався бути люб'язним з гладким м'ясоторговцем-оптовиком та з його ще гладшою дружиною — людьми поважними, що могли стати в пригоді молодому комерсантові, який тільки пробивав собі дорогу. Але залучити їх до своєї господи Герман фон Шмідт міг тільки такою принадою, як його славетний шуряк. На цей гачок попався й головний інспектор велосипедної компанії «Аса». До нього Германові фон Шмідту треба було підлеститися, щоб дістати собі представництво компанії в Окленді. Отже, Герман фон Шмідт побачив, що визнати Мартіна за родича дуже вигідно. Хоч у душі ніяк не розумів, чому той став славетним. У нічній тиші, коли його дружина спала, він переглядав Мартінові твори і всякий раз доходив висновку, що тільки дурні можуть платити за них гроші.

Мартін чудово розумів ситуацію. Зручно вмостившись на стільці, він пильно розглядав череп фон Шмідта й подумки годував його добрими потиличниками — ну й самовдоволена ж німецька морда! Одно тільки в ньому подобалось Мартінові. Хоч той був бідний і прагнув якнайшвидше розбагатіти, але все ж мав служницю, щоб звільнити Мерієн від важкої хатньої роботи. Мартін перекинувся словом з головним інспектором велосипедної компанії, а по обіді одвів його вбік разом з Германом, якому запевнив фінансову підтримку на устаткування зразкового велосипедного магазину в Окленді. Він пішов навіть далі і в приватній розмові з Германом порадив йому приглянутися ще й до автомобільного агентства та гаража, бо нема підстав сумніватися, що і з цими підприємствами він упорається.

Прощаючися з братом, Мерієн із слізьми на очах обнімала його й шепотіла, як вона його любить і завжди любила. Правда, під кінець цих запевнень вона трохи загнулась, але прикрила своє збентеження ряснішими сльозами й поцілунками — немов просила Мартіна вибачити їй за той час, коли вона зневірилась у ньому і вмовляла його піти на службу.

— Ну, він ураз розтринькає всі свої гроші, це ясно, — звірявся ввечері Герман своїй дружині. — Він трохи не сказився, коли я заговорив про відсотки, сказав, що йому чхати на капітал, і погрозився, що розквасить мені німецьку макітру! Так і сказав — німецьку макітру! Але він таки добрий хлопець, хоч ділок з нього ніякий. Головне, він дав мені стати на ноги. Добрий хлопець.

Запрошення на обід і далі сипалися на Мартіна, і що більше їх було, то дужче він дивувався. Він сидів як почесний гість на банкеті фешенебельного клубу в товаристві відомих людей, про яких багато чув і читав, і всі вони наперебій розповідали йому, як, прочитавши в «Трансконтинентальному місячнику» «Передзвін», а в «Шершні» — «Пері й перли», одразу відчули силу його таланту. «А я тоді був голодний і обідраний, — думав Мартін. — Чому ви тоді не