Читати книгу - "Потойбiчне"

У лісових дебрях, куди ніхто не ходить і нічого не шукає, ліс гниє на корінні, падає, ламається, засмічується перестоялим деревом та гащем.

Літом, як добре потепліє, на тих самих місцях, де буяли льодові вітри, починається велика гар. Ледве, ледве, заґавився, не загасив вогню, залишив під попелом ледь жевріюче вугілля – глядиш, а воно й розгорілося. На сотки верств страшним пожаром горить дебра, вітер чеше вогняні ковтуни, а сонце меркне від того, що бачить під густим чорно-сірим димом. Сіра їдка гар стелеться полями, обволікає узлісся, жене голодну пташку хмарами на Прип'ять.

Найгірше тоді лісникам та вуглярам, що випалюють у лісі вугілля. Вони сидять у лісничівках удень і вночі, як дикі. З хати вийти не можуть. Чорні як чорти, зарослі волоссям і байдужі до всього п'ють шклянками самогон, сплять тільки й бачать страшні сни.

Але ще гірше весною і восени, коли повеніють річки. Все життя неначе заливається водою, а озеро Гричин, що тягнеться на північний схід від Лунинця і займає простір 45 тисяч гектарів, вже не здається безмежним степом з сорокатим килимом високої трави, а хвилюється, перекидає з краю в край бурхливими хвилями і лякає своєю безмежністю.

Це страшна для Полісся пора. Вода припинює життя.

Тоді, у своїх хатах, відрізані від світа, голодні, вдивляються поліщуки вечорами у пекучий дим курних печей, при світлі гасок і лучива оповідають одні одним усе, що чули, що бачили, що їм приснилося, що здавалося. Все це – чи дійсне, чи вимріяне – переломлюється через напівхвору уяву сонного мозку і дивним марінням падає перед слухачами. Кольорові вихри крутяться над лісами й болотами, рухаються зборища якихсь дивовижних людей, древні літами й життям чарівниці встають і розкривають свої беззубі роти, щось говорять, кричать, пророчать.

І ось тоді, одної з тих голодних, мряковитих осеней, зродилася на селах Полісся чутка про Поліську Матір – заступницю народу тутешнього. З роками ця чутка виросла в дійсність, а далі стала лєґендою Полісся.

На селах коло Гричина, коло Князь-озера, на волинській Сарненщині, під Лунинцем, коло Пинська, а то й за Березним – оповідали про Поліщуцьку Матір всюди, де сходилися двоє, троє жінок чи чоловіків. Діти знали всі її одмітні прикмети, а молоді хлопці вечірніми сутінями, йдучи до дівчат на вечорниці, відхрещувалися від кожної старої баби, яку випадково зустріли на дорозі.

У Мочигорах казали що стара Терентиха знала Поліщуцьку Матір. Це була та Терентиха, що, ходячи за грибами, зустріла одного вечора дубуватого, коротконогого дідка; ніби він кинув їй жменю якогось пороху в очі, і вона тоді побачила давніх людей: могутніх, страшних, що застигли над землею і вже так стоять віками. Підібравши запаску, втікала Терентиха чужим полем, а той дідок, кукурікаючи, гнався за нею вслід. Хтось тоді бачив, як із трухлявої сосни вискочив пес із конячою головою, скочив до дідка і разом із ним десь зникли. Терентиха, загнавшись у город отця Йоана, впала там під плотом і довго лежала непритомна. Старий жид Пониманський, що гнав самогон і продавав його поліщукам, казав, що Терентиха, виходячи з містечка, закупила пляшку самогону. Пляшку ту сховала вона у кошику, що несла в мішку. І пляшку ту, і кошик, і мішок знайшли розкидані на полях коло Мочигір. Пляшка була без самогону, а від непритомної Терентихи несло самогонним перегаром.

Старі баби поліських сіл, щоб боронитися від страхіття, яке панує всюди на Поліссі та від злих намірів різного чортовиння, відгороджують хати священною на Великдень оранкою, мажуть нафтою почорнілі зруби хат, солом'яні дахи, що помаленьку осідають і все глибше влазять у землю. Але це все мало помагає.

Нечисть існувала на Поліссі віками, а про Поліщуцьку Матір гули села, шепотіли на ярмарках, співали в піснях, що їх вечорами вигадували хлопці, пасучи коні.

Коло Мочигір є пором, який перевозить через Прип'ять на другий бік річки. Пором той увесь час у русі. Завжди на тому або на другому боці ріки повно підвід, людей, товару, що перебирається з одного боку ріки на другий. Увечері, очікуючи порому, сидять над річкою люди, спочивають від пережитого дня, оповідають собі новини – все, що знають.

Вузенький серп місяця то виглядає з хмар то ховається і ніби бавиться. Прозора темрява вкутує сірим оксамитним плащем хатку перевізника на березі, якісь вози, коней. На другому боці плюскітливої річки сіріють, як хижі звірі, декілька дерев у млі.

Кожного вечора старий Пархом, відомий мисливець, що живе у перевізника та помагає йому на поромі – виходить з хатки, стає над водою й починає молитися.

Безмежна, десь далеко розлита вода тихо, непомітно, вилиском котить свої хвилі. Зорі світять, блимають, ніби перебігають з одного кута в другий. Над річкою панує прохолодь.

Довго й поважно відчитує Пархом «Отче Наш». Мало що й розуміючи з того, що шепоче, але вбачаючи в словах якийсь таємний зміст, що довгою, сріблястою ниткою знизує його, Пархома, з далеким Богом, молиться він поважно, иноді навіть замислюючись над якимись словами. Нитка все відділяється й відділяється і все в'яже їх обох і в'яже. Вона, як павутина: коли згрішив, то рветься непомітно, а для праведного міцніша за крицю.

Багатьох молитов Пархом не розуміє, але молиться щиро. Щось його там значить оте «лікуй», або «алілуя», коли його й попи з амбони голосять і церковні хори співають.

Скінчивши молитися, Пархом курить люльку. Тоді він неначе міняється й оповідає про все, що знає, що бачив, що чув. Про лісового звіря, про рибу, про поліські ріки, що як пливуть, то майже не рухаються. Він любить ті ріки: мляві, покірні, тихо несуть вони свої води і, наче зачаровані й заворожені, щось плюскотять берегам.

Пархом оповість байку про очерет, якого Господь за щось там покарав, знає різні річні трави, водяне зілля. Знає він рибу-щуку, плотяка, розуміє в'юнів, що водяться в рівчаках, а найбільше любить раки. Пархом знає з чого зроблена англицька люлька, яку комендант постерунку носить у капшукові, бачив, як гонять самогон вуглярі в лісі біля Вирів на Волині, поясняє чому у висоцького дяка родяться вже другий раз двійнята.

Коли ви схочете розпитати його, що то за Поліщуцька Мати, то він, проте, не дуже поспішатиме поділитися з чужим тим, що про неї знає.

– Поліщуцька Матір… то тобі не так собі… то не проста справа… то й якщо до чого, то й оповідати