Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Друга умова максимізації й увічнення вимагає, щоб усі гіпотези, усі експерименти, усі пояснення були просіяні крізь сито критики компетентних осіб. Не можна розраховувати на самих виробників, оскільки психічно та гносеологічно неможливо критикувати самого себе в момент роботи. Для того щоб можна було покладатися на критиків, потрібно насамперед, щоб вони були зацікавлені в критиці, а це передбачає, що критика є рушієм змагання та просування в ієрархії. Потрібно також, щоб вони нічим або мало чим ризикували й не ставали жертвами сили, яка знаходиться ззовні або всередині співтовариства достойників. Ця умова вимагає, щоб наукову діяльність уважали законною приватною діяльністю і щоб ніхто не міг заборонити компетентним особам входити до спільноти, контролювати формулювання гіпотез, повторювати експерименти, а це значить, що співтовариством достойників керує не влада й не сила.

Третя умова більш тонка. Реальне складається з багатьох рівнів реальності й може розкладатися на різні сегменти. Доки науки не приведуть до єдиної науки, здатної пояснити все, що можна пояснити — якщо припустити, що така вища конвергенція можлива, — кожне співтовариство достойників відповідає тільки за один сегмент і за один рівень реальності. Розвиток наук і дослідження реального мають, в принципі, збільшувати кількість наук і посилювати їхню подальшу спеціалізацію, хоча б з огляду на накопичення відібраного знання та все більше виявлення складності реального. Цей процес збільшує дедалі вужчі співтовариства достойників, які чимраз більше спеціалізуються. Так само як надмірна біологічна спеціалізація підриває можливість виживання якогось окремого виду, так і надмірна спеціалізація підриває наукові дослідження, зменшуючи ймовірність плідних знахідок, і позбавляє їх цільового призначення, знищуючи будь-яку можливість намалювати зв’язну картину реального. Це обмеження змушує кожне співтовариство покладатися на інші співтовариства, щоб просуватися вперед у власних дослідженнях. Якими ж можуть бути ці окремі співтовариства достойників?

Важко визначити це заздалегідь, оскільки просвітлення й допомога можуть надійти з будь-якої ділянки. Кожне співтовариство знаходиться в центрі концентричної мережі, коли інші співтовариства розміщені на колах, що віддаляються від нього. Згідно з імовірністю кожне співтовариство повинно розраховувати насамперед на ті, що розташовані на найближчих колах, але, зважаючи на таємничий і капризний характер наукової інтуїції, не можна виключати, що астрофізикові стануть у пригоді роботи археолога, і навпаки. Проте достойники, компетентні в якійсь конкретній проблематиці, некомпетентні в усіх інших — більше або менше залежно від відстані, яка їх розділяє. Некомпетентність будь-якого співтовариства достойників за межами власного кола та потреба для всіх них використовувати інформацію, яка надходить з-поза цих меж, змушує кожне співтовариство довіряти решті. У стосунках між ними та за браком компетентності може важити тільки авторитет. Але для того, щоб авторитет був обґрунтований, а довіра — виправдана, потрібно, щоб кожне з них могло впевнитися, що інформація надходить від співтовариства компетентних осіб, де панує тільки врядування, а влада, а надто сила там не діють. Потрібно, щоб усередині кожного наукового співтовариства постійно існувала взаємна критика, а між співтовариствами панувала довіра.

Зображена модель наукової організації з перспективою успіху та довготривалості приблизно відповідає фактичному стану речей у Європі. Олігополярна трансполітія перешкоджає будь-якому політичному чи ідеологічному контролю, здатному утримуватися в часі, і постійно відновлює воєнне, економічне та честолюбне змагання між політіями. Зростаючий розрив між державним і приватним сприяє приватизації, а також зменшенню таємничості та деідеологізації пізнавальної діяльності. Приватизація збільшує кількість центрів і зменшує ризики внутрішнього контролю, оскільки, якщо вхід закритий, то можна створити поруч інший центр, і це веде до мережевої структури. Урешті-решт, може розвиватися ієрархічна структура, оскільки ієрархічному змаганню сприяють три попередні переваги, причому вона може розвинутися не в якусь єдину ієрархію, де могли б лютувати авторитет і сила, а в нескінчену кількість ієрархізованих співтовариств достойників, які стихійно розміщуються так, що кожне стає центром відкритої концентричної структури, а весь комплекс можна бачити ззовні як мережу, поширену на весь культурний ареал і — потенційно — на людство й усю планету. Така ієрархічна мережева структура є давньою даністю в Європі. Вона не сягає грецьких полісів і елліністичного періоду, ліквідованого з приходом Римської імперії, а нормально функціонує з XI ст. і принесла користь теології, філософії, містиці, архітектурі, живопису, літературі — усім галузям європейської цивілізації. Наука й науки стихійно розмістилися в структурі, додаючи їй нову галузь і по-своєму дотримуючись діалектики тем і варіацій, яка випливає з неімперіалізації та з олігополярності.

Типові події наукової раціоналізації є пізнавальними, з одного боку, оскільки наука — це спосіб пізнання, спосіб, який дозволяє пояснити, чому те, що існує, є таким, як воно є. Вони стосуються, з іншого боку, виконання, оскільки наукові галузі — як застосування науки до ділянок реальності — стирають протистояння між природою та штучністю так, що процес пояснення дає змогу не лише пізнавати, а й робити, виконувати. Пізнавальні події можна поділити на кілька класів. Одні з них внутрішні для самих наук. У наук своя історія, оскільки вони є дослідженням, розпочатим у часі. Ця історія позначена кунівським темпом, в якому чергуються теоретичні прориви як результат інтуїції, багатої на гіпотези та плідної на дедукцію, і пояснення такого прориву співтовариствами достойників. Це — справжня історія, водночас випадкова й збагненна, суміш хаосу й космосу, де зрозумілий уклад виринає поступово з безладних процесів. Історію й темп розвитку можна виявляти на всіх рівнях реальності наукового дослідження, від рівнів великої загальності, світів, до найспеціалізованіших галузей науки.

Інші події відбуваються через те, що наукові прориви набувають форми парадигм, які — після того, як їх пояснять, — можуть прийматися будь-ким і застосовуватися до всіх способів пізнання. З цього народжуються спонтанні й несвідомі сприйняття та передсуди на кшталт різних «ізмів», чиї шкідливі якості можуть поширюватися на всі сфери. Як приклад можна навести цілий перелік таких видів сприйняття:

— механіцизм: усе складається з елементів, на які діють перемінливі сили, з чого виникають збагненні конфігурації;

— сцієнтизм: усе, що існує, має свої причини, аби бути доступним для наукового розуму — єдиного законного способу знання;

— релятивізм: усе є питанням точки зору, і при цьому жодної абсолютної точки зору не існує;

— еволюціонізм: усе, що існує, пережило добір, вписується з цієї причини у висхідну лінію від меншого до більшого та захоплюється ендогенним процесом;