Читати книгу - "Непрохані"

Коли я нарешті дістався підніжжя сходів, то мало не впав, перечепившись об чоловіка, який лежав, скрутившись клубком, і викашлював власні нутрощі.

Це був Ґері. Я підхопив його за комір, підняв і потяг нагору по сходах, волаючи щось просто йому в обличчя. Врешті-решт він пошкутильгав самостійно, і ми разом поповзли сходами. Я ледве бачив його спину перед собою, так сильно мені сльозилися очі. На повороті я впав і забив обидва коліна. Фішер розвернувся і підхопив мене під руку, піднімаючи.

Плечем до плеча ми здолали останні сходинки.

У холі теж було повно диму. Ґері побіг просто до прочинених дверей на вулицю. Я переступив через Тодда Крейна, але ясно було, що я не зможу його просто так покинути. Нахилився, торкнувся його зап’ястя. Коли я підняв його і потяг у бік дверей, він слабко застогнав: був іще живий. М’язи у мене в спині мало не лускали, але я його все одно тягнув, поки ми разом не випали через поріг у прохолодний вечір.

І це було мов народитися заново.

Машини, звуки ночі, спалахи світла. Люди задкували і розбігалися від будівлі, кричали, вказували пальцями. На вулицю вихоплювалися пасма диму. Я почув удалині сирени, що наближалися до нас.

Хитаючись, я трохи відійшов від дверей, лишивши Крейна лежати на порозі. Ґері кричав десь зовсім близько, хоча спершу я не зрозумів, де він є. Здавалося: будь-хто з оточуючих розумів, що відбувається, набагато краще за мене, всі рухалися швидше, і події теж змінювалися так швидко, що осягнув я їх тільки згодом, пригадуючи.

Чоловік з пістолетом наближався до маленької дівчинки, що завмерла посеред тротуару. Навколо неї було порожньо — люди поспішали забратися подалі.

Тільки Ґері не тікав.

Схопивши дівчинку за руку, він намагався відтягти її вбік, за великий бездоріжник, сховати її від чоловіка з пістолетом. Намагався її врятувати.

Дівчинка пручалася. Відбивалася від нього, кричала, дуріла. Ґері теж кричав.

— Бетані! — повторював він — Зачекай!

Чоловік у пальті націлив на дівчинку пістолет.

Ґері це побачив і смикнув її до себе, затуляючи собою. Перший постріл пройшов повз ціль.

У натовпі здійнявся ґвалт. Сирени наближалися.

Дівчинка раптом вирвалася від Ґері. Я гадки не мав, що вона збирається робити. Вона була в пастці, навіть не тікала. Враження було таке, ніби вона хоче допомогти чоловіку в пальті поцілити в неї. Ґері мусив розуміти, що ніяк їй не допоможе, не врятує. Та все одно він кинувся до неї і збив з ніг, затуляючи власним тілом, мов щитом. Вони почали разом падати.

Чоловік у пальті вистрілив чотири рази.

Всі чотири кулі поцілили у Ґері, змусивши його тіло смикатися.

Однак він тримався за дівчинку і впав просто на неї. Дівчинка з такою силою вдарилася об тротуар чолом, що я почув звук за десять метрів від них.

Я на ту мить уже біг до стрільця, готуючись ударити його у груди. Він вистрілив ще, і ще раз. Ми разом влетіли у дверцята машини поблизу.

Чоловік одразу відскочив, а мене скрутило, і я впав між тротуаром і машиною. Повернув голову — і побачив, що в кінці вулиці з’явилися поліцейські машини.

Стрілець зіп’явся на ноги. Глянув на дівчинку — там розповзалася по тротуару калюжа крові. Завагався. Потім розвернувся і розчинився в натовпі.

Я так-сяк вибрався на тротуар і навкарачки підповз до Ґері.

Дівчинка не ворушилася. Її очі були заплющені.

Сорочка Ґері була геть червона, під ним швидко натікала калюжа крові.

Рука перестала мене тримати, і я впав просто поруч із ним. Наші обличчя опинилася на відстані менше метра одне від одного.

Більша частина його потилиці була відсутня. Очі — розплющені, порожні, сухі.

— Ми його не зловили, — почув я.

Я сидів на стільці у лікарняній палаті. Тільки-но зі мною закінчили розмовляти різноманітні представники закону в місті Сієтл. Я дав вибіркові свідчення про події в будівлі в Беллтауні, не вперше — і, гадаю, не востаннє. У мене були опіки на обличчі й руках, згоріло трохи волосся на голові. Попри дію знеболювального, я гостро відчував і рану у плечі, і проколи від голок, бо її зашили. Низ спини болів так, ніби туди поцілили каменюкою, а біль у серці, мабуть, не минеться ніколи. Я не відчував у собі готовності до новин — будь-яких, — але звів очі. У дверях стояв Бланшард.

— Сподіваюся, самопочуття в тебе ліпше, ніж вигляд, — промовив він.

Він увійшов, присів на бильце ліжка, склав руки на грудях і став мене роздивлятися. Я мовчки чекав на його репліку.

— Могло бути й гірше, — сказав нарешті Бланшард. — Власне, півгодини тому ти був у набагато гіршому становищі, ніж зараз. Вважай себе щасливчиком.

— Тобто?

— Надійшов висновок балістичної експертизи. Кулі, якими вбито містера Фішера, і та, що поцілила в тебе, збігаються з кулями, вийнятими з тіла Білла Андерсона.

— Я казав, що це той самий стрілець.

— Так, казав. Але ж ти розумієш, що висновок балістичної експертизи — це трохи вагоміша штука, ніж