Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

— Ґандальф! — скрикнув Фродо. — Я так і думав, що це він. Ґандальф Сірий, наймиліший із усіх порадників. Очільник нашого Загону. Це він загинув у Морії.

— Мітрандір загинув? — здивувався Фарамир. — Здається, ваше братство переслідує лиха доля. Адже і справді важко повірити, щоби такий мудрий і такий могутній — бо серед нас він здійснив безліч дивовиж — муж міг загинути. Щоб у світу відняли стільки знання. Чи ти певен, чи, може, він просто покинув вас і подався у своїх справах?

— На жаль, я таки певен, — відказав Фродо. — Я бачив, як він зірвався у безодню.

— З усього видно, що це захоплива та моторошна історія, — мовив Фарамир, — яку ти, можливо, розповіси мені вечірньої пори. Цей Мітрандір — я щойно тепер збагнув це, — він був не просто знавцем премудрості, він був могутнім рушієм величних діянь, які відбуваються в нашу добу. Якби Мітрандір був серед нас і допоміг нам розтлумачити незрозумілі слова з нашого сну, то, мабуть, ми обійшлися би без посланця. Та, можливо, він не зробив би цього, і Боромир був приречений на ту подорож. Мітрандір ніколи не говорив із нами про те, що має статись, і не розкривав своїх намірів. Не знаю, як саме, та він отримав Денеторів дозвіл і зазирнув до святая святих нашої скарбниці, й мені пощастило часом учитись у нього, коли він хотів навчати (а таке зрідка бувало). Сірий Пілігрим постійно шукав у книгах і розпитував нас про Величну Битву, що відбулася на Даґорладі ще на зорі Ґондору, коли Той, кого ми не називаємо, зазнав поразки. Мудреця також дуже цікавили історії про Ісільдура, та тут ми мало могли йому допомогти, бо ніхто з нас не знає достеменно, як загинув Елендилів спадкоємець.

Відтак Фарамир стишив голос до шепоту.

— Ось що я дізнався чи то пак відгадав і беріг відтоді як таємницю у своєму серці: Ісільдур зняв щось із руки Безіменного, перш ніж вирушити з Ґондору й ніколи вже не потрапити на очі смертним. Ото, думаю, і була відповідь, яку прагнув знайти Мітрандір. Однак тоді вона здавалася радше питанням, що стосувалося тільки дослідників стародавнього вчення. Доки ми обговорювали загадкові слова з нашого сну, я і гадки не мав, що Вбивця Ісільдура — це і є та річ. Адже згідно з єдиною відомою нам легендою, на Ісільдура влаштували засідку орки й він загинув од їхніх стріл; Мітрандір же нічого не розповідав нам... Що то насправді за Річ, я не беруся відгадати; проте це, без сумніву, реліквія владна та небезпечна. Можливо, підступна зброя, що її створив Темний Володар. Якщо вона здатна допомогти у бою, то я легко повірю, що гордий і безстрашний Боромир, часто запальний, із незмінним прагненням до перемоги Мінас-Тіріта (а відтак, і власної слави), не встояв перед бажанням отримати цю річ: вона його зманила. Шкода, що він узагалі подався в ту виправу! Батько та старійшини обрали би мене, проте він сам запропонував себе як старшого і мужнішого (і те, й те — правда), і його не можна було зупинити... Але ти не бійся! Я не взяв би тієї речі, навіть якби вона лежала при дорозі. Хай би навіть Мінас-Тіріт перетворювався на руїни, а я єдиний міг його врятувати отак — скориставшись зброєю Темного Володаря задля добра міста і своєї слави. Ні, я не бажаю таких тріумфів, Фродо, сину Дроґо.

— І Рада — теж, — відказав Фродо. — І я — ні. Я волів би не мати нічого спільного з такими справами.

— Щодо мене, — мовив Фарамир, — то я хотів би побачити, як цвістиме в королівських дворах Біле Дерево, як повернеться Срібна Корона й Мінас-Тіріт насолоджуватиметься миром. Вежа Мінас-Анор, наче колись у давнину, сповнена світла, висока та прегарна, пишатиметься, мов королева поміж інших королев, а не як владарка безлічі рабів, хай навіть добра господиня добровільних підлеглих. Війна — неминуча, доки ми захищаємо наші життя від руйнівника, котрий хоче поглинути все; та я не люблю блискучого меча за його гостроту, стрілу — за її швидкість, а воїна — за його славу. Я люблю тільки те, що вони захищають: місто людей із Нуменору; і я любив би його за його пам'ять, за давнину, за красу та за нинішню мудрість. І боявся би так, як юні бояться сповненого премудрості достойного старця... Тож не лякайся мене! Я не прошу розповідати мені більше, ніж тобі дозволено. Навіть не прошу сказати, чи наблизився я до істини. Та якщо ти довіришся мені, то я, можливо, зможу дорадити тобі в теперішній твоїй виправі, хай куди вона веде тебе, — так, і навіть допомогти.

Фродо не відповів. Він уже майже поступився своєму прагненню отримати допомогу та пораду, виповісти цьому серйозному юнакові, чиї слова здавалися розважливими й гарними, все наболіле. Проте щось утримало його. Йому було важко на серці від страху та жалю: якщо він і Сем — це справді всі, хто залишився з Дев'ятьох Мандрівників, тоді він єдиний відповідав за збереження в таємниці їхнього завдання. Краще вже незаслужена недовіра, ніж поспішні слова. І коли він дивився на Фарамира та слухав його голос, спогад про Боромира і про моторошну зміну, яку жадоба Персня спричинила в ньому, надто виразно зринув у пам'яті гобіта: брати були і не схожі між собою, і водночас дуже подібні.

Вони ще трохи пройшли мовчки, безшумно ступаючи, наче сіро-зелені примари попід старими деревами; над їхніми головами щебетало розмаїте птаство, у покрівлі з темного листя вічнозелених лісів Ітілієну мерехтіло сонце.

Сем не втручався у бесіду, хоч і прислухався до неї, а заодно і ловив своїм гострим гобітським слухом кожен ледве чутний лісовий шерех довкола. Він помітив єдине: під час тієї розмови ім'я Ґолума не зринуло жодного разу. Сем радів із того, хоч і відчував: сподіватися на те, що вже ніколи не доведеться його почути, — марна річ. Невдовзі він також збагнув, що, хоча вони йшли окремо, поблизу було багато людей: не лише Дамрод і Маблунґ, які інколи