Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Одного разу, коли гобіт зненацька озирнувся, ніби шкірою відчувши, що хтось стежить за ним іззаду, Семові привиділося, наче він мигцем угледів маленьку темну постать, котра засковзнула за стовбур дерева. Сем уже було розтулив рота, щоби сказати про це, та знову закрив його. «Я ні в чому не певен, — сказав гобіт сам до себе, — і чого це я маю нагадувати їм про старого пройдисвіта, якщо вони вирішили забути про нього? От би й мені про нього забути!»

Так вони й ішли, доки ліси помітно поріділи, а земля почала стрімко спускатися донизу. Тоді гурт мандрівників звернув убік, праворуч, і незабаром дістався до невеликої річки у вузькій ущелині. То був той самий потік, що витікав далеко вгорі з круглого озера та перетворювався тут на стрімкий водобіг, який зривався вниз, перестрибуючи через груди каміння на дні глибокого ложа, понад яким нависали падуби і темні самшитові ліси. Поглянувши на захід, униз, можна було побачити низини та широкі луки у світляному мареві, а віддалік у променях західного сонця виблискували розлогі води Андуїну.

— Зараз, на жаль, я мушу виявити до вас непоштивість, — озвався Фарамир. — Сподіваюся, ви пробачите це людині, котра досі, замість виконати вказівки й убити чи зв'язати вас, поводилася з вами люб'язно. Та є наказ, згідно з яким жоден чужинець, хай навіть він був би і з Рогану, що воює на нашому боці, не повинен бачити стежки, якою ми тепер підемо. Я мушу зав'язати вам очі.

— Будь ласка, — сказав Фродо. — Навіть ельфи роблять так за потреби: ми зі зав'язаними очима перетинали кордони прекрасного Лотлорієну. Ґном Ґімлі важко сприйняв це. А гобіти мовчки погодилися.

— Не до такого прекрасного місця я поведу тебе, — відказав Фарамир. — Одначе радію, що ти пристаєш на це добровільно, а не з примусу.

Опісля він тихо гукнув, і Маблунґ та Дамрод одразу виступили з-за дерев і підійшли до нього.

— Зав'яжіть очі нашим гостям, — сказав Фарамир. — Надійно, але так, аби їм було зручно. Рук не зв'язуйте. Вони дадуть слово, що не робитимуть спроб підглянути. Я довіряю їм і міг би просто попросити їх заплющити очі, та око може кліпнути, коли спіткнеться нога. Ведіть їх так, аби вони ні за що не перечіплялися.

Двоє охоронців зав'язали гобітам очі зеленими крайками і насунули каптури їм на голови так, що було видно самі тільки губи; потому хутко взяли їх за руки й пішли вперед. Усе, що Фродо та Сем запам'ятали про ті останні півтори версти дороги, — лише невиразні натяки в пітьмі. За якийсь час вони збагнули, що рухаються стежкою, яка стрімко біжить донизу і яка невдовзі стала такою вузькою, що їм довелося йти ланцюжком, протискаючись між кам'яних стін обабіч; охоронці керували гобітами, міцно тримаючи їх за плечі. Коли-не-коли люди ненадовго навіть піднімали їх там, де дорога була дуже вибоїста, а потім знову ставили на землю. Праворуч од подорожніх постійно шуміла прудка вода, і шум її дедалі гучнішав. Незабаром мандрівники зупинилися. Маблунґ і Дамрод швидко крутнули гобітів кілька разів, і ті геть утратили чуття напрямку. Потому вони всі потихеньку піднялись угору — стало прохолодніше, й шум потоку віддалився. Тоді гобітів узяли на руки й понесли вниз, стрімко вниз багатьма східцями, і завернули з ними за ріг. До вух раптом знову долинув гомін бистрої плюскотливої води, тепер уже гучний. Вода, здавалось, оточувала їх зусібіч, а на руках і на щоках гобіти відчули дрібні бризки. Нарешті їх знову поставили на ноги. Якусь хвилину обоє так і стояли — трохи налякані, зі зав'язаними очима, не відаючи, де перебувають; і ніхто не промовив ані слова.

Аж ось поблизу озвався голос Фарамира.

— Розв'яжіть їм очі! — наказав він.

З них зняли пов'язки та відкинули з їхніх облич каптури: гобіти часто кліпали й важко дихали.

Вони стояли на вологій підлозі з гладенького каменю, що виявилася ґанком нашвидкуруч вирубаної у скелі брами, яка темніла позаду. Попереду ж, так близько, що Фродо міг би просунути крізь неї випростану руку, струменіла тендітна водяна завіса. Вона була звернена на захід. Рівні промені спадного сонця по той бік завіси пронизували її, і червоне світло розбивалось у воді на міріади мерехтливих пучків мінливої барви. Скидалося на те, що вони стоять при вікні ельфійської вежі, запнутому разками золотих і срібних, рубінових, сапфірових і аметистових коштовних намистин, наповнених вогнем, який не спопеляє.

— Нарешті ми добулися сюди у слушну годину, щоби винагородити вас за терпіння, — сказав Фарамир. — Це — Вікно Західного Сонця, Геннет-Аннун, — найпрекрасніший із усіх водоспадів Ітілієну, краю численних водограїв. Мало кому з чужинців випадало побачити його. Та за ним немає королівської зали, що зрівнялася би з ним у красі. Заходьте й погляньте!

Щойно він договорив, сонце сіло, і вогонь у струменях води згас. Прибулі розвернулися, пройшли під грізною аркою і відразу опинились у вирубаній у скелі палаті, широкій, але дуже скромній, із нерівною похилою стелею. Кілька запалених смолоскипів кидало тьмяне світло на блискучі стіни. Там зібралось уже чимало людей, а інші продовжували надходити по двоє і по троє через темні вузькі двері з одного боку. Коли очі призвичаїлися до мороку, гобіти побачили, що печера ця більша, ніж вони подумали спершу, і що в ній накопичено великі запаси зброї та продовольства.

— Ну, ось і наша криївка, — сказав Фарамир. — Тут не надто затишно, зате можна спокійно переночувати. У печері принаймні сухо та є їжа, хоча й немає вогню. Колись через неї попід цією аркою бігла вода, та робочі руки людей іще в давнину змінили її русло в ущелині вгорі, й потік, зриваючись зі скель понад нами, помчав долі з удвічі більшої висоти. Тоді, щоби ні вода, ні будь-що інше не потрапило сюди, всі входи до цього гроту було щільно закрито. Усі, крім одного. І звідси є лише два виходи: той прохід, через який увійшли ви зі зав'язаними очима, і через Віконну Завісу — до глибокої скелястої чаші, повної камінних гостряків. А тепер відпочиньте трохи, доки подадуть вечерю.

Гобітів одвели в куточок і дали їм невисокий лежак, на якому,