Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Так не чесно! – пискнула я, виявившись затиснутою між постіллю та Колвіним. – Ти застосовуєш проти мене сили й здібності, котрими я не володію, і протистояти котрим не здатна!

– А ми з тобою, – моє вухо обдало жарким диханням, – меморандум про незастосування цих сил не підписували. Тож, мої руки розв’язані, – його губи проїхались по моїй шиї, – на відміну від твоїх.

Ну, так! А мої просто втиснуті у цю саму постіль. Доведеться волати до чогось іншого.

– А, як же благородство? – схлипнула. – Природжене…

Ігор здійнявся наді мною, граючи досить іронічною посмішкою на вустах:

– Ти впевнена у його наявності в мене?

– Професор Колвін, звісно, відрізнявся поганим характером, – зітхнула я, – та не до такої ж ступені.

Я не встигла договорити, як мене ривком перевернули на себе, і вже я висилась над «збореним», щоправда, лиш словесно, чоловіком.

– Здаюсь на милість переможеній, – посміхнувся він.

– В чому підступ? – примружилась я.

– Ніяких підступів. Я обіцяв тобі відповідати, тож, запитуй.

– Навіть так?! – округлила я очі. – І не доведеться тортури застосовувати?

– А так хочеться? – його очі підозріло заблищали, а тон віддавав такою двозначністю, що я визнала за краще сповзти на подушку поруч.

– Ні-ні! – замотала головою. – Що я – нелюд якийсь? Я над людьми не знущаюсь… без приводу.

– Хтось обіцяв рік за чотири й безлім на додачу, – зіперся він на лікоть, трохи нависаючи наді мною.

– То це інша річ, – повернулась я до нього, саркастично усміхаючись одним куточком рота. – Якщо пан страждає на мазохізм, то я, так і бути, увімкну режим «садизм».

– Так і знав, – Ігор потягся до моєї руки й переплів наші пальці. – Запитуй.

– Ти не доказав, що сталось з чорними драконами.

– Як я казав, в цього озера особлива енергетика, що живила чорних драконів. Диворіченські маги знайшли формулу, яка змогла зламати її. Дракони, – він важко зітхнув, – почали вмирати один за одним. Сім’ями… Поодинці… В муках… Ходили чутки, що одного новонародженого чорного дракона викрали диворіченці й дотепер тримають у своїх підземеллях.

– Дракони живуть так довго?

Ігор кивнув:

– Так. Чорні – до шестисот років. Усі князі Стрибор’я намагались з’ясувати правду про драконча та повернути його, та ніхто нічого не домігся: все так і залишилось на рівні чуток.

– Шкода. Дуже шкода. Така жорстокість…

– Це була війна. Війна завжди жорстока.

Вечір почав втрачати свій флер веселої дурості. Обличчя Ігоря стало враз серйозним, а очі навіть дещо стемніли:

– Тебе дійсно не лякають слова Ольги?

Слова Ольги мене не лякали. Мене бентежило дещо інше, але навряд чи я про це спитаю: духу не вистачить. А невідомість з’їсть.

– Чому вона так бурхливо реагує?

– Гадаю, Тиміш вже просвітив тебе з приводу того, що ми з нею були одружені?

– Угу, – тільки й змогла, що мугикнути, оскільки ця тема була для мене неприємною.

– Хочеш взнати подробиці? – голос Ігоря здався враз схолоднілим.

Мотнула головою:

– Якщо для тебе зараз це не має значення, то – не хочу. Це – минуле. Хай воно там і залишається.

Він повернувся до мене і ніжно торкнувся мого обличчя, окреслюючи його:

– Значення для мене маєш лише ти. І я хочу жити тим, що є зараз.

Я влетіла у два уламки грозового неба, розчиняючись у вихорі, що закружляв та поніс мене туди, де сяяли сині блискавки та гуркотів грім… чи це було серце… Туди, де палаючі губи пили моє дихання і тихо шепотіли:

– Я ніколи не завдам тобі болю, синице…

Я знаю, знаю… Інколи так хочеться тією самою пташкою сховатись у його долонях, де тепло й безпечно, де дійсно ніхто не завдасть болю – ніякого.