Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Стрельницький портал зустрів нас двома величезними біломармуровими фігурами, між котрими треба було пройти. Дві статуї у вигляді чарівних дівчат у сукнях, що буквально струменіли на них, з радісними посмішками вітали гостей столиці. В руках вони тримали віття, схоже на вербу, якщо судити по листю, й утворювали арку. Та не встигли ми до них підійти, як скульптури змінились, і тепер я бачила когось у безформних балахонах з каптурами на голові та жезлами у руках, також простягнутих у вигляді арки. Як тільки ми минули їх, я озирнулась й побачила двох воїнів з мечами.

Помітивши, як я озираюсь, Ігор схилився до мене:

– Вони міняються з певною періодичністю. Це – символ Стрельниці. З одного боку – він каже, що все змінюється. З іншого – що все може виявитись не тим, чим здається. Ну, і з третього, – він посміхнувся, – вони просто це вміють.

Звісно, чому б не робити те, що вмієш робити краще за все? Поки ми йшли до пропускного пункту, я встигла розгледіти, що внутрішнє оздоблення будови, в котру вів портал, виконане з сіро-рожевого мармуру, де по периметру були вбудовані білосніжні барельєфи, що зображали, мабуть, якісь визначні історичні події князівства.

У тон до інтер’єру були одягнені й офіцери, що зустрічали прибулих. Їхні, схожі на гусарські доломани, куртки були стриманого кольору попелястої троянди й прикрашені сріблястим шнуруванням, а ноги облягали сталевого кольору лосини, що заправлялись у чорні хромові чоботи. На поясній портупеї зліва кріпилась шабля.

В мене виникло стійке відчуття, що я опинилась на початку дев’ятнадцятого століття. Хоча й наші наряди були, хай хоч і ближче до другої половини позаминулого сторіччя, та з тієї ж опери. Точніше, з варіаціями на тему.

Вибираючи одяг для Стрельниці, ми навіть посперечались. Ігорю неодмінно хотілось вирядити мене у сукню, проти чого я миттєво встала дибки: почувати себе напівроздягнутою – то вже ні! Я зрослась зі штанами, у крайньому разі – з шортами, та не спідницями! Без чогось, що облягало мої ноги, я відчувала себе незатишно. А, враховуючи мою здібність встрявати до ситуацій, коли терміново треба кудись бігти, нестись та стрибати, сукня – найбільш небезпечний варіант мого одягу. Врешті решт ми зійшлись на тонкому, довгому – по щиколотки – піджаку-камзолі кольору морської хвилі, з фактурним принтом та ремінцями-застібками, комір-стійка та плечі котрого були прикрашені об’ємною вишивкою. Він щільно облягав мою фігуру та мав розрізи по боках і ззаду від середини стегна. Під нього я вдягла темно-сині: гольф та обтислі штани, що були заправлені у м’які чорні полуботки, тож, у випадку небезпеки, мої рухи ніщо не обмежуватиме.

Колвін вдягся у відповідному стилі, враховуючи чоловічий варіант одягу та набагато меншу довжину, лише графітових кольорів різних відтінків, й виглядав як англійський лорд. Відросле чорне волосся, що розсипалось по його плечах, надавало йому вельми привабливий флер загадковості і, якби ще й очі поблискували червоним, то сміливо можна було би асоціювати його з образом Дракули. Проте, протягом чотирьох років, один з титулів, котрим я його нагородила, був – кровопивця. Мабуть, підсвідомість зчитувала схожість.

Процедура проходження була такою ж, як і в Зимоліссі. Нас радо привітали й випустили у прохолодний весняний день. У Лукомор’ї було безперечно тепліше, а тут все лиш починало квітувати. Зате дуже порадувала наявність сонця, яке хоч і ховалось періодично за хмарами, та все ж світило. Нескінченно довга ніч Зимолісся починала трохи пригнічувати. Ось коли оцінюєш звичні для себе речі: здавалось – звичайне денне світло, та варто декілька днів провести без нього, і ти вже відчуваєш, що під блакитним небом і дихати стає легше, хоч і розумієш, що це лиш психосоматика.

Портал, як виявилось, розташувався у центрі столиці Стрельниці. Першою на виході в очі впала будова ліворуч, збудована кругом, центральна башта котрої злітала догори, наче й справді мала намір полетіти. Якби не периметр, то його сміливо можна було б назвати поміссю готичного собору з Вестмінстерським палацом. Та лише за формою, й те – частково. Вибудоване воно було з чорного каменю зі стрілчастими вкрапленнями, як мені здалось, кварциту. Ігор назвав його врановим каменем, який і дав назву місту – Вранець.

Будова виявилась міською ратушею. Арковий вхід до неї вінчав тимпан з буквально мереживною різьбою по каменю, настільки витонченою, що, якби я не знала, що це камінь – прийняла б його за мереживну тканину. Вікна були дещо заглиблені всередину загострених фронтонів, і до верхньої частини скла було вбудовано кольорові вітражі, по котрім час від часу весело стрибали сонячні бризки, створюючи райдужні відблиски. Навколо ратуші, начебто змагаючись зі шпилями башт, здіймались стрункі ялини, органічно доповнюючи композицію.

Через площу, навпроти ратуші, розташувалась півкругом триярусна будова головного цілительського корпусу, що явно було виконане у стилі неоготики. В нього не було башт зі шпилями, та ряд стрілчастих арок, що оточували перший ярус, такі ж вікна та зубчаті верхівки верхнього ярусу, гармонійно вписували його у міський ансамбль. Навколо нього красувався садовий жасмин, що тільки но починав квітувати, розливаючи навколо ледь солодкуватий аромат. Білі квіти на чорному тлі вранового каменю вигідно контрастували з ним, розбавляючи похмурість того своїм безтурботним квітуванням.

Навпроти самого порталу височіла чотирикутна будова з витонченими баштами по кутах, та прикрашена строгими фронтонами без будь-якої надмірної вишуканості. В ній, як пояснив Ігор, вершилося правосуддя. Тож, як личить такому поважному та серйозному місцю, навколо була акуратно підстрижена не кричуща жива огорожа з самшиту.

Одразу за будовою суду височіла головна артефакторія, що була збудована з темно-сірого різновиду вранового каменю. Будова поєднувала сім стрілчастих башт, в кожній з котрих творив один з семи найкращих артефакторів Стрельниці. Туди ми й попрямували першим ділом.