Читати книгу - "Спустошення"

— Я пущу цю стрілу тобі просто в голову, Могило, просто тому, що дуже люблю тебе. Це особлива стріла. Я вже заворожив її. Вона принесе тобі благо. Коли вона проб’є тобі череп, усі важкі думки вийдуть з твоєї голови, і тобі стане легше.

Губи в Карманова стали тремтіти.

— Могило, ти був мені другом. Я відкрив тобі серце.

— Я ніколи не народжувався і ніколи не помру, — сказав раптом Карманов. — Я є початок і кінець, творіння і руйнування світобудови, і все, що є, виходить з мене. Я — батько всіх живих істот. Тому я хочу сказати, щоб ти не боявся, бо ця стріла — це стріла милосердя. Вона просто допоможе тобі зрозуміти речі такими, як вони є. Я роблю це, тому що дуже люблю тебе, Могило.

— Тоді стріляй, якщо дійсно любиш мене, — сказав я.

Карманов натягнув тятиву сильніше, а мій погляд прикипів до металевого кінчика спортивної стріли, який легко проб’є мою лобову кістку і вилізе з протилежного боку.

— Іди геть, Могило, — сказав він раптом втомлено і опустив лук. — Я не хочу тебе більше бачити.

— Ні, — сказав я. — Я не залишу тебе тут у такому стані.

— Я хочу побути сам.

— Ні, будь ласка. Я твій друг. Я хочу допомогти тобі.

Карманов довго стояв навколішки, мовчки, дивлячись кудись в небо. На його обличчі був написаний розпач, а в очах стояли сльози. Нарешті він мовив:

— Я з дитинства знав, що у мене особлива місія, Могило, — сказав він. — Я був вірним цьому сценарію, я вірив у нього. І раптом все, над чим я працював роками — все раптом обнулилося. Усі сценарії зникли. Я перестав існувати. Я зник, а ти залишився. Чому?

— Я нічого особливого не робив. Я просто намагався бути тобі другом.

— Ходімо, Могило.

Вони повернулися до автомобілів, і Карманов швидко розвернувся, щоб виїхати на Пущівську дорогу до Києва. Федір старався не відстати. Коли вони проносилися біля останнього санаторію на виїзді з Пущі, Федір спробував пригальмувати, оскільки дорога далі починалася звивистою і непевною, а Карманов навпаки, додав газу. Щоб не відстати, Федір теж рвонув, і вони вискочили на дорогу що перетиналася з Великою кільцевою.

А далі все сталося швидко. Федір встиг тільки побачити краєм ока вантажівку, що неслася ліворуч і зрозумів, що його рухи надто повільні, аби зреагувати на неї —він встиг лише побачити, як тупе рило вантажівки врізалося в тил Карманового джипа і вже наступної миті пролунав вибух, а джип був огорнутий димом і вогнем. Далі — сильний струс, хрускіт, удар — і все завмерло, було чутно лише вищання сигналізації і гудіння автомобілів. Секунду він намагався зрозуміти, чи живий сам, а вже наступної миті, мов маріонетка, сам не свій Федір вискочив з авто і вибіг на дорогу, де димів чорними клубами і палав «судзукі» Карманова. На ходу він зняв із себе куртку і став збивати нею вогонь з Карманова, якого викинуло з салону. Горіли його джинси, горіла сорочка і рукави куртки, і над усім висів запах паленої гуми і крові.

— Викличте хтось швидку, — закричав Федір до натовпу, що вже зібрався довкола місця аварії. Під голову Карманова Федір підклав йому куртку. З вантажівки ви­йшов міцний коренастий чоловічок, який одразу ж почав бубніти патрульному: «Да я ехал на зеленый, а оно вдруг как трухануло!..»

— Йому потрібна допомога, — повторив Федір до сержанта і зрозумів, що просто не чує слів у відповідь, наче йому заклало вуха. — Друже, машина вже їде, все буде добре, — сказав він Карманову, прихилившись йому до щоки. — Ми тебе підправимо.

Він зауважив неприродно вивернутий таз Карманова, а поглянути на його обгорілі ноги вже не відважився. Він пригадав прикмету водіїв: з покійників мешти злітають на льоту, тому що м’язи стопи миттєво розслаблюються, а на живих взуття залишається.

Хвилин через сім приїхала швидка, Карманова переклали на ноші й вклали до каретки. Їх обидвох відправили в травматологію. Карманова повезли на інтенсивну терапію, а Федорові у приймальній заклеїли розсічену брову, але від усього іншого він категорично відмовився. Тремтячими пальцями він набрав номер Віки і, коли та, врешті, зняла слухавку, повідомив їй — сталася аварія, ми в Палладіна, приїжджай, а сам продовжив відганяти від себе медсестер. Вроешті його залишили в приймальні самого і він безсило лежав, чекаючи на появу Віки.

За якийсь часу, імовірно через годин десять, наповнених пропелероподібним обертанням голови і електромагнітним гудінням у скронях, приїхала Віка. Вона дала Федору серветку втерти рот після блювання — чекаючи на неї, він дозволив собі трохи розслабитись і вивернув сніданок у судно, завбачливо поставлене медиками. З нею Федір почувся в силах піти до Карманова, і накинувши їм на плечі білі халати і заклавши маски, їх впустили в реанімаційну палату.

— Він у критичному стані. Насправді, невідомо, скільки він ще протягне, — сказав лікар поза межами палати.

— Можна, ми трохи побудемо? — спитав Федір, перш ніж увійти в палату.

— Майтрейя... Майтрейя... прокинься... — зашепотіла Віка. — Я тут. Я увірувала. Я вірю тобі, ти справишся... Тепер у нас все буде добре...

Почувши її голос, Карманов відкрив очі.

— Мандодари... Я рад, что ты здесь... Здесь есть Могила?

— Тут я.

Федір нахилився до Карманова.

— Могила, я так благодарен за эту битву...

— Дімо, ти ще нам тут потрібен, чуєш? Дімо...

Карманов не відповів.

— Победа, — видихнув він, і вигляд його раптом перемінився.

— Відійшов, — сказав лікар, що зайшов у палату і, глянувши на годинник, записав час смерті.

Федір вийшов у коридор, залишивши Віку, що ридала біля Карманова, самою.

На телефоні у нього шістдесят із лишком пропущених дзвінків. Ігноруючи їх, він набрав Славу і сказав:

— Чувак, ми з Кармановим попали в аварію. Карманов щойно помер. Думаю, треба закрити Форум. Сконтактуйся з інвесторами, вони чекають Карманова на обід.

— Може, продовжимо, все-таки? — спитав він нерішуче. — У нас для гостей зворотні квитки лише на неділю...

— Може, продовжимо. Не знаю. Розбирайся сам. Порадьтеся з Віктором. Мені треба відпочити.

Федір викликав таксі, і попросив завезти його додому, на Кловський. Дорогою він приліг на задньому сидінні, але знову відчув позив до рвоти і, на прикрість водієві, трохи заблював йому килимок на задньому сидінні.

Федір сунув йому сто доларів із кишені — не роздумуючи, скільки це.

— Вам надо в больничку, — сказав дідуля,