Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

Станом на кінець весни 2016 року, за даними ООН, війна на Донбасі забрала близько 9 тисяч життів, більш ніж 20 тисяч осіб були поранені та більш ніж півтора мільйона були змушені залишити власні домівки. Від 3 до 4 мільйонів людей опинилися в пастці на «нічиїй землі», коли невизнані республіки Донбасу почали падіння у політичну, економічну та соціальну прірву замороженого конфлікту. Хіба це не надто висока ціна, щоб заплатити за перспективу європейської інтеграції? Можливо. Але на кону для України й більшості її населення в нинішньому конфлікті стоять цінності, які вони пов’язують з Європейським Союзом — демократія, права людини та зверхність закону, а не лише потенційне членство в союзі як такому. Крім того, на кону — незалежність країни та право її громадян робити власний вибір щодо внутрішньої та зовнішньої політики. Протягом багатьох століть такі цінності та ідеї надихали людей в усьому світі боротися за свободу для себе та своїх держав.

Україна стикається з надзвичайно складним завданням реформування своїх економічних, політичних і правових систем, захищаючи власну цілісність і суверенітет, але існують добрі підстави сподіватися на успіх. Це перш за все високий економічний та інтелектуальний потенціал країни. Улітку 2015 року Мінекономрозвитку випустило рекламний відеоролик про Україну для іноземних інвесторів. Він наголошує на традиційній точці сили країни: сільському господарстві. Україна, яка володіє 33% багатств чорноземів у світі, також є другим у світі експортером зерна за обсягами. Але ще більше вражає її інтелектуальний потенціал. Рівень письменності в Україні наразі становить приголомшливі 99,7%. Це, можливо, четверта найбільш освічена держава у світі. Щороку зі стін її університетів та коледжів виходять 640 тисяч випускників. З них 130 тисяч — у галузі технічних знань, 16 тисяч — у галузі інформаційних технологій, і 5 тисяч — в аерокосмічній промисловості, що робить Україну центром розробки програмного забезпечення Східної та Центральної Європи.

Для України російська агресія порушила фундаментальні питання про її подальше існування як єдиної країни, державну незалежність та демократичні основи її політичних інститутів. Не менш важливим є питання про природу національного будівництва України, в тому числі про роль історії, етнічного походження, мови та культури в творенні української політичної нації. Чи може держава, громадяни якої представлені різними етнічними групами, говорять різними (більш ніж однією) мовами, належать до різних церков і населяють різні історичні області, протистояти не лише натиску потужної у військовому відношенні сусідньої держави, а й претензіям цієї держави на вірність усіх, хто говорить російською чи відвідує православну церкву?

Російська агресія була спрямована на поділ України за мовною, етнічною та релігійною ознаками. Незважаючи на те що ця тактика в деяких місцях спрацювала, більшість українців об’єдналися навколо ідеї багатомовної та мультикультурної нації, об’єднаної політичними та адміністративними зв’язками. Ця ідея, народжена уроками, які Україна винесла зі своєї важкої і часто трагічної історії внутрішніх поділів, спирається на традиції співіснування різних мов, культур і релігій упродовж століть. Українське суспільство здивувало й себе, і світ, прочитавши свою історію в спосіб, який забезпечив подальше майбутнє своєї країни.

ЕПІЛОГ

ПЕРЕЧИТУВАННЯ ІСТОРІЇ

Вісімнадцятого березня 2014 року стало днем тріумфу для 61-річного президента Росії Володимира Путіна, який уже третій термін перебував на своїй посаді. У промові, виголошеній ним того дня у Георгіївському залі Кремля, місці зустрічі іноземних делегацій і проведення найурочистіших державних церемоній, російський президент попросив членів Федеральних зборів Російської Федерації ухвалити закон про анексію Криму. Реакція аудиторії, яка вітала виступ вибухами оплесків, не залишала сумнівів, що закон буде ухвалений без затримки. Уже за три дні Федеральні збори оголосили Крим частиною Росії.

У своєму виступі Володимир Путін привітав приєднання Криму — акт, здійснений з порушенням суверенітету України, гарантованого російсько-українськими договорами та Будапештським меморандумом 1994 року, — як тріумф історичної справедливості. Більшість аргументів Путіна мали історичний та культурний характер. Він послався на розпад Радянського Союзу як акт пограбування Росії, неодноразово називаючи Крим російською землею, а Севастополь — російським містом, і розкритикував українську владу за нехтування інтересами народу Криму та уявне порушення мовних та культурних прав росіян. Він заявив, що Крим має таке ж право на відокремлення від України, як і Україна мала на вихід зі складу Радянського Союзу. Історією неодноразово користувалися і зловживали під час української кризи, не лише інформуючи та надихаючи її учасників, а й виправдовуючи порушення норм міжнародного права, прав людини і права на саме життя. Хоча російсько-український конфлікт і виник несподівано та застав зненацька багатьох його учасників, він має глибоке історичне коріння і наповнений історичними паралелями та алюзіями. Якщо залишити осторонь пропагандистське використання історичних аргументів, то зараз в Україні відбувається щонайменше три паралельні процеси, що мають коріння у минулому: спроби Росії встановити політичний, економічний і військовий контроль у колишньому імперському просторі, який здобувався Москвою ще з середини XVII століття; формування новітньої національної самосвідомості, що стосується як росіян, так і українців; боротьба за історичні та культурні лінії розлому, що дозволяє учасникам конфлікту представляти його як боротьбу між Сходом і Заходом, Європою і «російським світом».

Українська криза нагадала світу про анексію Криму Росією в останні десятиліття XVIII століття й створення на півдні України недовговічної російської провінції — Новоросії. Ця пам’ять про російську імперську експансію у цей регіон була висунута на перший план не зовнішніми спостерігачами, які намагаються змалювати сучасну поведінку Росії як імперську, а ідеологами російської гібридної війни в Україні, які вигадали проект «Новоросія». Вони прагнули створити свою ідеологію на історичному фундаменті імперського завоювання та російського панування в цих землях, спершу заселеними ногайськими і кримськими татарами й запорозькими козаками. Особливо це стосується образу Севастополя як міста російської слави — історичного міфу, закладеного в часи Кримської війни 1853–1856 років (яка стала катастрофою для Російської імперії), який приписує самим тільки росіянам героїзм багатонаціональної армії, що захищала місто.

Створення Донецької та Луганської «народних республік» разом зі спробами проголосити аналогічні «республіки» в Одесі та Харкові — і створити будівельні блоки для майбутньої «Новоросії» — також має своє коріння в історичній пам’яті. Воно повертає нас до спроб більшовиків зберегти контроль над півднем та сходом України невдовзі після підписання Брест-Литовського миру з Німеччиною (березень 1918 року), за яким ці території відходили до України. Більшовицькі