Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Мене підстрелили, фелла? — Ріно наче досі не вірив у те, що з ним сталося. — Вони добряче дістали мене, так?

Зціпивши губи в тонку бліду риску, Тимур Коршак тамував схлипування та намагався не дивитися на рани, з яких на вкриту пилом підлогу хатини стікала кров.

XCIX

— «Сутінкові» відкрили вогонь, — О’Донован негучним, але високим від напруження голосом проказав у мікрофон. — Карлик завернув на схід і вибіг у пустелю.

Ліза Джин Торнтон та Ерік О’Донован залишились у мінівені. Автомобіль сховали за півкілометра від південного в’їзду до селища на випаленому сонцем і всіяному цупким висхлим бадиллям майданчику, який колись був полем для сої чи кукурудзи. Ліза не відходила від Лаури Дюпре, яка нарешті розплющила очі, а чорнявий техасець відстежував через дрон пересування «сутінкових». Троє інших агентів на чолі з Джонні Лонґбоу вирушили до хатини, в якій зник Ріно та його низькорослий супутник.

— Стріляють із провулка між глухою білою будівлею та напіврозваленою крамницею навпроти неї, — продовжував коментувати О’Донован. Раптово він вигукнув: — А хай йому! Лайно! Вони когось підстрелили. Джонні, Джеку, ви бачите? Хтось стояв на порозі, коли почалася стрілянина.

Ліза відвернулась від Лаури та глянула на екран.

— Бачу, — притискаючи пальцем навушник, підтвердив Лонґбоу. Довготелесий агент зайняв позицію південніше від халабуди, в якій Ріно, Тимур і Джеймі провели ніч: заліг за невисокою та порожньою (за винятком, звісно, сухої, як камінь, землі) дерев’яною клумбою, притуленою до шерехатої коричневої стіни, що витягнулася на півкварталу. Він не зауважив, хто впав, але через оптичний приціл карабіна М4 чітко проступали ноги, що не давали змоги дверям зачинитися. Джек Елдрідж, Гаррі Харпер та Оллі Вонґ підкрадалися до будинку зі сходу.

Несподівано ноги смикнулися — не ворухнулися, а саме смикнулися — та щезли в будівлі.

— Хтось затягнув тіло досередини, — затуливши долонею тонкий дротяний мікрофон, зазначив Джонні, — в будівлі є хтось іще.

— Це Тимур, — прошепотіла Ліза Торнтон. На ній не було мікрофона, її слова ніхто не почув.

— Еріку, — покликав блондин.

— Джонні, — відізвався О’Донован і попередив: — Двоє виходять на дорогу.

Два невисокі еквадорці вигулькнули з провулка, із якого обстріляли Ріно. Незграбно тримаючи перед собою штурмові гвинтівки, вони посунули до будинку. Лонґбоу затамував подих, злився щокою з прикладом і натиснув на спусковий гачок. 5,56-міліметрова куля розтрощила щелепу першого з нападників. Уламки кісток розкраяли горло. Еквадорець, виючи та харкаючи кров’ю, впав на пісок. Наступний, хто йшов за ним, розвернувся туди, звідки прилетіла куля, але чи то через те, що забув уставити новий магазин, чи то тому, що не бачив, у кого стріляти, так і не відкрив вогонь. Лонґбоу прицілився і точним пострілом у шию звалив еквадорця.

— Гаррі, четверо в завулку, ліворуч за наступним поворотом, — поінформував О’Донован.

Харпер, який перед тим, як уступити в Сан-Педро, пов’язав голову незмінною банданою, переніс палець на спусковий гачок підствольного гранатомета. Продираючись крізь внутрішні патіо, він опинився північніше від будинку, в якому знаходилися Ріно та Тимур.

— Зрозумів, — коротко відповів він і метнувся до рогу перед поворотом. — Як далеко від мене?

— Рухаються до тебе, але дивляться в тому напрямку, звідки щойно стріляв Джонні.

— Чудово, — прошепотів Гаррі, опустився на праве коліно, вихилився з-за стіни та, не прицілюючись, гахнув із гранатомета вбік «сутінкових».

Граната розірвалася між нападниками. Трьох пошматувало, немов ганчір’яні ляльки. Четвертого лише поранило, відкинувши на середину завулка. Бідолаха підвівся й одразу впав. По тому спробував відповзти під захист найближчої будівлі, але за півтора метри закляк, уткнувшись лобом у землю.

— О’Доноване, підкинь когось мені, — пролунав у навушниках голос Вонґа. — Я на даху, на п’ять годин від Т-подібного перехрестя, на якому Джонні завалив двох перших.

— О’кей, Оллі, — відгукнувся О’Донован, — зараз щось придумаємо…

C

Від вибуху затремтіла підлога, а зі стелі та стін посипався тиньк.

Тимур інстинктивно сховав голову між пліч, але від Ріно не відсунувся. Українець не бачив, як Джонні Лонґбоу розстріляв двох «сутінкових», що наближались до вхідних дверей будинку, чув лише постріли та глухе «бух» від падіння тіл, але за мить після того крізь вікно, що виходило на південь, запримітив постать худорлявого спецагента. Джонні, пригинаючись, метнувся на інший бік вулиці й утиснувся в нішу дверей. Тимур упізнав біляву шевелюру федерала. Він відразу здогадався, що агенти ФБР устряли в перестрілку із «сутінковими», які дісталися Сан-Педро. Незважаючи на це, українець злостився на американців. Якби вони з’явилися хоча б на хвилину раніше, Ріно Ґроббелаар не стікав би зараз кров’ю на брудній підлозі з трьома дірками в тілі. Тимур не знав, яким чином інфікованим ґуаякільцям удалося так швидко опинитися в Атакамі, не уявляв, скільки їх, але не дивувався їхній появі. Оскар Штаєрман побачив і впізнав його, Тимура, два дні тому та миттю, можливо, сам того не усвідомлюючи, сповістив психоістоту.

Ріно закашлявся. Кров тепер цебеніла не лише з ран, але й із рота преподобного.

— Тримайся, — Тимур гнівався на себе, адже на язиці крутилися самі лише банальності на кшталт «все буде добре» чи «потерпи». — Тримайся! Лаура мені голову відірве, якщо з тобою щось станеться, ти ж розумієш. Так що не здумай викидати коники, чуєш мене?

— Усе нормально, фелла… Все гаразд… — здоровань спробував посміхнутися. Він уже втямив, що не вишкребеться. Кров, що проступала з ран на животі, виглядала чорною, мов нафта. Велетню вистачило сил, щоб підняти голову з підлоги та подивитися. — Я радий, що помираю не сам…

— Ти не помираєш, чувак, не кажи цього! — українець не стримався, та сльози знову закапали з очей. — Бляха, ти не можеш померти!

— Усе нормально… так мусило бути… я завжди поводився так, наче намагався вирвати у світу якусь винагороду для себе… ніби я заслуговував на щось більше, ніж мав.

— Там, за стіною, федерали, — швидко заговорив Тимур, — прикинь, прийшли по нас! Мабуть, це Лаура постаралася. Серйозні хлопці, купа стволів. І знаєш, чим вони зараз займаються, чувак? Вони надирають задниці витрішкуватим вилупкам із Ґуаякіля. Аж пір’я летить. Чуєш? — постріли лунали звідусіль, зокрема й над їхніми головами: хтось стріляв із даху сусіднього будинку. — Ми переграли їх! Федерали перестріляють цих вилупків, заллють бетоном кляту підземну лабораторію, і психоістота більше ніколи не поверне…

Несподівано погляд ґевала провалився, язик нерухомо застиг у закривавленому роті. Тимур скулився й умовк недоговоривши. Зненацька Коршак напрочуд чітко усвідомив, що Ріно помре — Ріно, який здавався кулетривким, який сам міг завалити кого завгодно і який нічого (ну, гаразд, майже