Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

— Значить, сама нав'язалася тобі? — зробила висновок тітка Наталя і таки добре засмутилася.

Овшім, овшім, вона далека від того, аби кидати підозри на панночку з такого дому, як панство Лісних, але така нетерпеливість, такий поспіх з боку панночки викликає чимало думок. Тітка Наталя має підстави говорити в цьому випадку про пірвання[147] хлопця. А куди ж це годиться?

Коли стояли в церкві перед престолом, — вона, така висока, велика, пишна, вся у білому добротному шовку, з спокійним, задумливим поглядом, а він біля неї — ніякий, наче позичений, блідий, з червоними, виразно переляканими очима, — то кожному, хто тільки бачив цю пару, насувалася думка, що Славкова миршава постать завжди служитиме тільки тлом для того, щоб ще показнішою, ще розкішнішою могла здаватися ця жінка поруч нього.

«Добре, — міркує Неля, — така жінка Славка, така є невістка Ілаковича, але між цими двома личинами змішується десь і Маркіянова кохана».

Чому саме її образ обрав він собі за ідеал? Не можна спрощувати справи думкою, що єдиною причиною цього, а не іншого вибору була недосвідчена юність Маркіяна.

Буває, чому ні, що юнаки закохуються з першого погляду у сестер своїх товаришів (власне, так, як зробив Маркіян), але кохання це, яке можна назвати тільки репетицією справжнього кохання, скоро вивітрюється. Чому ж у цьому випадку трималося воно Маркіяна навіть тоді, коли він мав уже нагоду бачити інших дівчат і робити порівняння між ними і Орисею?

І так поволі та якась Славкова жінка виростає до загадки, яка позбавляє спокою Нелині сни.

Оцей неспокій і приводить одного дня Нелю у кімнату тітки Клавди.

— Тітонько, не знаю, як найкраще дістатися у Вільхівці до Славків.

Клавда, не виймаючи люлечки з уст, по-парубоцькому підморгує Нелі:

— Ага, меду захотілося! Шкода, що гостриш собі апетитик. Не дадуть. Тобто Славко, може, і дав би, але пасікою відає Оришка, а та не дасть… Та якби могла, то двічі їла б одне і те саме… Хі… Хі… Хтось казав мені, що вона на тих самих кістках двічі суп варить…

Нелі робиться прикро за Маркіянове кохання.

— Та що тіточка таке слухає? Орися навіть не заглядає до кухні… Це вже хтось навмисне наговорив на неї.

— Та, може, і твоя правда. А мені що? Я знаю тільки те, що мене виправила з порожніми кошиками, а тебе — не знаю, — може, матимеш більше щастя.

— То тіточка їздила аж до Вільхівців?

— Їздила, їздила… Ані гадки не мала їхати, але той чорт Нестор спокусив мене. Ще минулого місяця прийшов сюди і почав, як то він уміє, чуда-дива розповідати «пане добродію» про їхнє зразкове господарство, про пасіку, про ферму срібних лисів, про якісь надто модерні сушарні для фруктів, про пивниці для печериць, про якесь спеціальне вино з шипшини. Ага, ще, що найважніше, — сам запропонував мені коней та ще став наказувати, щоб я не забула забрати кілька кошиків з собою, бо з Вільхівців не випускають голіруч і дуже нібито сердяться, як приїздять до них без кошиків чи рюкзаків… Чисто, кажу тобі, загіпнотизував мене той вар'ят… Уяви собі.

Неля ніяк не могла уявити собі тітки Клавди в стані гіпнозу. Не наважувалася очима виразити те, що думалось у ту хвилину про неї. Потупила очі і блукала ними по вилинялих арабесках килима на долівці, міркуючи зі сором'язливим смутком: вона вже дивачіє. Навіть до цього бистрого розуму добирається час. Аж страшно, що вона не бачить, в яке смішне становище попадає, коли вдає з себе наївну, несвідому жінку, яку кожний може ошукати.

З бородавки на лівій щоці стирчав у тітки Клавди довгий, навіжений, на диво чорний волос. Неля мимохіть повела очима по портрету молодої красуні на стіні, і принизливе, жалюгідне співчуття досягло її серця.

— Так, це дуже дивно, — сказала і почервоніла за свою самаритянську брехню, — що тітка так вловилася на жарти стрийка Нестора.

— Дивно? — кинулася Клавда. — А що тут дивного? Відколи живу я на світі, завжди мене підводять і обманюють, завжди так було, є і буде!

Тепер уже Неля знала, що тітка Клавда хоче, щоб її жаліли, і бажання це, напевно, походило не від щирості. Напевно, це було замасковане випробування з боку Клавди: мовляв, чи пожаліють її родичі, коли б сталося так, що її справді треба було б пожаліти? Чомусь видалося Нелі, що тітка Клавда ладна б вмерти для спроби, якщо б така можливість була б в її силах, аби пересвідчитися тільки, хто плакатиме за нею.

Чи цей дурний діалог була ціна, яку повинна Неля заплатити за інформацію, де і коли можна зустрітися з Орисею Ілаковичевою? Неля вирішила, що так. Зацікавилася тітчиним ревматизмом, спитала, чи вікна у спальні вже оглянуті на весну, порадила не виходити в сльоту надвір і щодня перед сном вживати ложку травневого меду. Неля дізналася нарешті, що Орисю можна зустріти щопонеділка на малому ринку, куди вона вивозить набіл[148], городовину та фрукти на продаж. Здалека вже можна її розпізнати. Сидить на фірі, закутана у хустині, і власноручно відважує перекупкам кошелі яблук.

Що за сором! Що за падіння!

Ніхто з Ілаковичів, а всяке траплялося в нашому роді, не виставляв себе на позорище людське!

Правда, торгівля сама по собі непогана річ, толкувала Клавда, іноді більше доставляє емоцій, ніж рулетка, але щоб власноручно відважувати коші з буряками чи сливами — фе! Для чого тоді агенти? Тільки дурень боїться посередників! Еге ж, дурень або поганий організатор, що, власне, одне і те. Агенти — це палички до цимбалів. Пальці керують мелодією, але вибивають її зі струн палички.

Тітка Клавда, очевидно, забула про те, що вона наївна особа, яку кожен використовує. Вона з захопленням стала розмотувати перед Нелею мережі торговельних спекуляцій, в яких агенти грають роль, подібну до стовпчиків при жіночій роботі, що її охрещено іспанською назвою «толедо». Вони зв'язують кінчики ниток, якими держиться вся основа. На тітку Клавду напав один з притаманних їй приступів монологування. Неля залишила її не прощаючись, чого, зрештою, Клавда навіть не помітила.

Орися побачила Нелю, коли та, незвикла до коней, боязко продиралась поміж фірами до місця, де