Читати книгу - "Незнайко на Місяці"

Освітлені земним диском, поверхня Місяця і гори, що видніли вдалині, мали червонястий колір: від ясно-вишневого до пурпурного або темно-багряного, а все, що лишалося у тіні, все, куди не проникало світло, аж до дрібнесеньких тріщинок під ногами, світилося мерехтливим ізумрудно-зеленим кольором. Це пояснювалось тим, що поверхня місячних порід мала властивість світитися під впливом невидимих космічних променів. Куди б космонавти не глянули, вони скрізь бачили немов боротьбу двох кольорів: червоного й зеленого, і тільки ракета, що видніла вдалині, світилась яскраво-голубим кольором, ніби шматочок весняного ясно-голубого земного неба.

Космонавти, які лишились у печері, вирішили не марнувати часу і захопилися видобувати кристали місячного каменю й антикаменю. Льодоруби й геологічні молотки дружно стукотіли об скелі. Проте ніякого стукоту не було чути, бо звук, як це тепер уже всім відомо, не поширюється в безповітряному середовищі.

В напруженій роботі минуло близько години. Скоро від Знайка надійшло по радіотелефону розпорядження доставити Незнайка в ракету. Знайко повідомив, що метеорити не пошкодили ракети, герметизацію не порушено, але багато механізмів потребують регулювання, а в акумуляторах треба змінити електроліт і потім зарядити їх. На все це доведеться витратити щонайменше дванадцять годин, а тому весь час, який залишився, Знайко велів використати для видобутку й навантаження в ракету кристалів місячного каменю й антикаменю.

Лікар Пілюлька, ні секунди не гаючись, вирушив у путь, везучи перед собою крісло-гойдалку, на якому лежав Незнайко у своєму скафандрі. Коли Пілюлька нарешті дошкандибав до ракети, Незнайко так ослаб, що не міг встати з крісла, і його довелося нести на руках. За допомогою Знайка, Фуксії і Рибки Пілюльці вдалося втягнути Незнайку в ракету. Тут з хворого стягли скафандр, зняли одяг і вклали його на койку в каюті.

Звільнившись від важкого скафандра, Незнайко відчув деяку полегкість і навіть поривався встати з койки, але поступово сили знову покинули його. Охопила така слабість, що йому важко було поворушити рукою чи ногою.

— Що це за хвороба така? — казав Незнайко. — Мені здається, ніби я весь свинцевий і моє тіло важить утроє більше, ніж треба.

— Цього не може бути, — відповідав йому Знайко. — Ти ж на Місяці й повинен важити не втроє більше, а вшестеро менше. От якби був на планеті Юпітер, то справді важив би там утроє або, точніше кажучи, у два й шістдесят чотири сотих раза більше, ніж на Землі. Зате на Марсі ти важив би втроє менше. А от коли б ти опинився на Сонці…

— Ну, гаразд, гаразд, — перебив його лікар Пілюлька. — Не утруднюй його цими цифрами. Подбай краще про те, щоб скоріше вилетіти.

Знайко вийшов, і вони разом з Зірочкою почали перевіряти роботу електронної обчислювальної машини. За кілька годин усі механізми були перевірені, але ракета не могла вирушити в політ доти, доки не закінчиться зарядка акумуляторів, від яких залежала безперебійна робота всіх приладів, а також двигунів.

Лікар Пілюлька не відходив ні на крок від Незнайка. Бачив, що сили Незнайка полишають, не знав, що робити, і дуже нервував. Правда, коли ввімкнули невагомість і ракета рушила, нарешті, в дорогу, самопочуття Незнайка поліпшилось. Але ненадовго. Скоро він знову почав скаржитися, що його душить вага, хоча, звісно, ніякої ваги не могло бути, бо ж він, як і всі інші в ракеті, перебував у стані невагомості. Лікар Пілюлька розумів, що ці хворобливі відчуття є наслідком пригніченого психічного стану хворого, і старався відвернути Незнайка від сумних думок, лагідно розмовляючи з ним і розповідаючи йому казки.

Усі інші коротульки заглядали в каюту і згадували, які ще є казки, щоб розповісти Незнайкові. Всі тільки й думали, чим би допомогти хворому.

Через якийсь час вони помітили, що Незнайко перестав виявляти інтерес до всього навколишнього і вже не слухає, що йому кажуть. Очі його повільно блукали по стелі каюти, пересохлі губи щось нечутно шепотіли. Лікар Пілюлька з усіх сил прислухався, але не міг добрати ні слова.

Невдовзі очі у Незнайка заплющились, і він заснув. Груди його важко здіймалися. Дихання із свистом виривалося з рота. Щоки горіли хворобливим рум'янцем. Поступово дихання його заспокоїлось. Груди здіймалися все менше й рідше. Нарешті Пілюльці почало здаватися, що Незнайко вже й зовсім не дихає. Відчувши, що діло кепське, Пілюлька схопив Незнайка за руку. Пульс був ледве помітний і дуже повільний.

— Незнайку! — злякано закричав Пілюлька. — Незнайку, прокинься!

Але Незнайко не прокидався. Пілюлька мерщій підсунув йому під ніс пляшку з нашатирним спиртом. Незнайко повільно розплющив очі.

— Мені важко дихати! — насилу прошепотів він.

Побачивши, що Незнайко знову заплющив очі, лікар Пілюлька почав торсати його за плечі.

— Незнайку, не спи! — загорлав він. — Ти повинен боротись за життя! Чуєш? Не піддавайся! Не спи! Ти повинен жити, Незнайку! Ти повинен жити!

Помітивши, що обличчя Незнайка заливає якась дивна блідість, Пілюлька знову схопив його за руку. Пульсу не було. Пілюлька припав вухом до грудей Незнайка. Биття серця не чути було. Він знову дав понюхати Незнайкові нашатирного спирту, але це не вплинуло.

— Кисень! — вигукнув Пілюлька, відкидаючи геть пляшку з нашатирним спиртом.

Гвинтик і Шпунтик схопили гумову подушку і помчали в газовий відсік, де були балони з киснем, а Пілюлька, не гаючи й секунди, почав робити Незнайкові штучне дихання. Коротульки, зібравшись біля дверей каюти, з тривогою стежили, як лікар Пілюлька ритмічно піднімав руки Незнайка вгору й зараз же опускав їх униз, притискаючи до грудей. Час від часу він на хвилиночку зупинявся і, припавши вухом до грудей Незнайка, старався вловити биття серця, а потім знову робив штучне дихання.

Ніхто не міг сказати, скільки минуло часу. Всім здавалося, що дуже багато. Нарешті Пілюльці почулося, ніби Незнайко зітхнув. Пілюлька насторожився, але все ще піднімав і опускав Незнайкові руки, поки впевнився, що дихання відновилося. Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик принесли подушку з киснем, він звелів потрошку випускати кисень з трубочки біля рота хворого. Коротульки з полегкістю помітили, як страшна блідість почала зникати з Незнайкового обличчя. Нарешті він розплющив очі.

— Дихай, дихай, Незнайку, — лагідно сказав лікар Пілюлька. — Тепер дихай, голубе, самостійно. Глибше дихай. І не спи, дорогенький, на спи! Потерпи трошки!

Він звелів ще якийсь час давати хворому кисень, а сам почав витирати з лоба піт хустинкою. У цей час хтось із коротульок глянув в ілюмінатор і сказав:

— Дивіться, братики, вже Земля близько.

Незнайко хотів підвестися, щоб