Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Її сльози забриніли, як весна над великим плато.

Я припав до шибки. Орем, Верховний Жрець Авалеї, наближався стежкою.

Але збережіть свою недовіру до сторінки, бо книга — це фортеця, місце плачу, ключ до пустелі, річка без мосту, сад списів.

Ніщо не могло підготувати мене до тиші, яка мала настати. Якби мені розповіли про це, я б не повірив. Такої тиші, такого горя ніхто не може передбачити; вони приходять, як перші червоні зблиски киїтни, яких неможливо собі уявити, аж поки вони не з'являться несподівано.

Ранок був ясним і тихим. Край неба висіли кілька білих хмар, над пагорбами залягла тонка запона туману. У тріснутих чашах фонтанів лежав сніг, але дерева відкидали вже щільніші тіні, що щетинилися нерішучим листячком. Я розчистив од снігу ділянку фруктового саду, поскладав на купу поламані стільці й поставив нагорі рожеву скриньку — осуарій, що його Орем привіз із собою: це був вишуканий виріб із дерева, прикрашений різьбленими розетами, і саме в ньому спочивали кістки моєї коханої, укладені, немов музичний інструмент. Всередині осуарію щось зміщувалося й калатало, і той звук немов стукав мені у самісіньке серце; долоні спітніли, й коли я врешті прилаштував труну, мусів витерти їх об камзол. Дім спостерігав за мною, мовчазний. Мирос з Оремом були там, але навіть з вікон не визирали; вони залишили мене, аби я звершив цей ритуал на самоті.

Я — останній, кого ти побачиш, промовив я у своєму серці. Я — останній, я взяв тебе на руки й приніс додому.

— Це — Джіссавет Кіемська, — проказав напруженим, якимось чужим голосом. — Ось ми відпускаємо її на Острів Достатку.

Я присів навпочіпки біля стоса погребового вогнища і торкнувся його вогнем каганця, спершу ліворуч, потім праворуч, на північ і на південь. Стос загорівся не відразу. Чорне пір'я диму закручувалося довкола рожевості делікатного осуарію, і я стиснув зуби з нетерплячки, очікуючи справжнього вогню. Очікуючи нищівної трансцендентності, подібної до смерті, що її відчувають закохані. Вона також чекала на неї, палала абсолютним бажанням, і те її бажання спричинилося до спустошення саду, перетворило іскристі дерева на попіл, закоптило мармур фонтанів. Книжки, що в них було списано її анаднедет, лежали поруч на землі. Якщо книжка — то її джат, тож нехай іде разом з нею. Нехай горить, як ми палили дженат на островах.

— Гори, палай, — шепотів я. — Гори, спали цей сад, нехай мерехтить язиками полум'я…

Дим ставав усе густішим: він клубочився на вітрі, виїдав мені очі, пахнув пилом, мороком бібліотек, паленою тканиною. Відтак стало видно невеликий вогник, що в сонячному світлі набрав блідо-помаранчевої барви. Я метнув свій каганець у погребове вогнище, олія з нього зашкварчала й шугнула вгору ярою стрічкою.

Почувся оглушливий тріск — розкололася деревина. Поповз сморід паленого лаку, сірувато-сині та зелені іскри побігли вздовж осуарію. Позолочені троянди почорніли. Ще оглушливіший тріск змусив мене відскочити. Фарба плавилася, спалахувала й перетворювалася на сажу. А тоді вирвалося полум'я, жадібне, тріскотливе, всепоглинальне. Ринули сльози. Вогонь добувався до надр осуарію. До того, що там залишилося, Джіссавет, любове моя. До твоїх понівечених тонких кісток. До тендітних пальців, до щиколоток, схожих на мушлі каурі. І до клубка волосся; можливо, це саме з нього виникла та куля полум'я, яка раптом вибухнула, мов зірка, супроводжувана грубим, трагічним, огидним смородом. Були й інші запахи, які нищили свіжість дня: щось на зразок смоли, спецій, якоїсь гнилуватої нудотної солодкавості. Я прикрив очі долонею й заридав, сидячи на землі, притиснувши однією рукою цю сумну колекцію томів, помережаних чорнилом, немов кров'ю забризканих. Вона відходить, думав я у паніці. І вона справді відходила. Здіймаючись у небо, вона виборсалася з мого серця, шматуючи його. Її стопа, що сплелася з моїми венами, розривала їх, вивільняючись. Вона спиналася по темній тремкій драбині, сплетеній з диму. Я загорлав: — Джіссавет! А тоді схопив книги й притис до грудей: я просто не міг спалити їх зараз. Вдивлявся у небо. Туди, де дим розсіювався. Де небо було найчистішим, незворушно-синім. Туди, куди вона пішла зовсім сама, бо жодна джат не тримала її за руку. Пішла, легша за сніг чи попіл. Врешті перейшла через оті вічні двері, залишивши мене невтішним у тиші.

Тиша. Кінець усій поезії, всім почуттям. Ще раніше ти, наляканий, почав цей кінець передчувати: так багато сторінок було перегорнуто, книжка щораз більше важчала ув одній руці та настільки ж легшала в другій — у міру наближення до кінця. Тим не менш, ти себе втішав. Мовляв, ти ж іще не дійшов до кінця історії, до того жахливого чистого аркуша в кінці, порожнього, як замкнута віконниця: ще було кілька сторінок під твоїм великим пальцем, які ще належало поглинути і якими належало насолодитися. О, а чи не можна читати повільніше? — Ні. Кінець наблизився, невблаганний, у сталому відміряному темпі. Остання сторінка, останнє з осяйних слів! Ось він — кінець книжки. Тверда обкладинка; перевернеш її — там лише шкіра, з витисненими на ній трояндами й щитами, що встигли затертися.

І тоді настає тиша, схожа на відсутність звуків наприкінці світу. Ти підводиш погляд. Бачиш себе у кімнаті в старому домі. Або, можливо, сидиш на лавочці в саду чи навіть на площі; можливо, ти читаєш на вулиці й раптом бачиш,