Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Скажи їй, що він помер, — душилася вона словами. — Її хлопець. Він не повернеться.

Я звів на неї очі; полум'я пригасло. Внучка прикипіли до мене поглядом, відкривши рота, в руках все ще тримала мою торбину.

— Мені шкода, — видихнув я. — Хлопець не повернеться. Він мертвий.

Торбина випала їй з рук.

— Міма! — зойкнула вона. Відтак виповіла щось кестеньїйською і заголосила. Прикрила собі голову накидкою.

А стара не заплакала, не закричала. Продовжувала лежати так нерухомо, що здавалася закостенілою, немов у мене на очах перетворювалася на камінь. Світло багаття відбивалося од її щоки, і через страшну твердість, що скувала її тіло, той відблиск набув відтінку перламутру.

— Бабусю.

Переляканий, я підповз до неї і взяв за худу долоню. Її незмигні очі були як уламки бурштину. За якусь хвилю я, не керуючись жодною думкою, прошепотів їй мовою кідеті:

— Спокійно, доню. Ось він і пішов. Легка і холодна, мов змійка.

Ангел, десь поза межами мого зору, знерухоміла. Онука, не припиняючи плакати, також заклякла; хоч вона й далі лементувала, в її криках більше не було суворості.

В наметі, здавалося, дещо посвітлішало. Я чув легке потріскування вогню, та ще вітер пробігав брижами вздовж стін намету. Як тільки мої напружені м'язи зм’якли, стара з лютою силою стиснула мені пальці та зайшлася ревним плачем. Онука, ковтаючи сльози, зайняла моє місце обіч неї й заходилася витирати їй очі накидкою. Вони обоє тихо плакали, і довгий час тривав той плач.

Врешті я підвівся, намагаючись не заважати їм, і взяв свою торбу.

— Зачекай — гукнула онука, поманивши мене рукою.

Стара зупинила на мені погляд своїх великих світлих очей. Вона дотяглася до землі й ретельно нашкрябала нігтем ряд ліній. Це був силует вовка, що поставав просто на моїх очах: морда й кінцівки сповнені життя, живіт вкритий чітко окресленою шерстю. Ще кількома спритними рухами вона зобразила йому зуби й відкинулася, склепивши очі.

Онука вказала рукою на малюнок.

— В дар, — проголосила вона. — Для калідох.

Я дав їй змійку, яку вона не могла зрозуміти, а вона дала мені вовка, якого я не міг забрати з собою. Це справедливо, — подумав я, завдав собі торбину на плечі й рушив рівниною. Вітер втишився; засніжена земля була світлішою за небо, а її тьмяний полиск нагадував монету.

— Джіссавет, — покликав я, і вона з'явилася відразу, зі сліпучою гірляндою усмішки. Ми поволі рушили додому, а вгорі над нами темнішало небо.

Коли відчиняв ворота, здалося, що їх рипіння подвоїлося луною.

— Що це? — запитала Джіссавет. А я задивився вгору, відчуваючи, що в повітрі настала якась зміна.

— Гримить.

У пустелі п'ятихвилинний дощ схожий на карнавал.

Зливи ринуть короткими ґвалтовними спалахами, і на плоскогір'ї виникають ефемерні луки; сніг топиться, залишаючи по собі великі голі латки лискучої землі, що поростають ніжними квітами кольору збагаченого золота, які замерзають і помирають уночі. Пагони йом ейфер зазеленіли й рясно вкрилися квітами шафранового кольору з прісним запахом, пелехатими, немов гарбузові; химерна рослина під назвою ладдісі розпукла квітом, схожим на гострі білі зірки, та зеленими, непристойно роздутими мішечками, що в них визрівало огидне до дрожу блакитне молочко. Дощі поливали мармурову терасу Саренга-Халадлі; я слизгався по ній босоніж, регочучи й наздоганяючи ангела, а трояндові кущі шарпали мене за сорочку. Вода виповнила собою чашу фонтану, немов покинуте кимось дзеркальце, і всі дерева вкрилися бруньками, схожими на крихітні мосяжні булави.

За місяць або й швидше все це буде здмухнуто розжареним піском, що прийде на заміну цьому краєвиду, а дерева за скількись посушливих днів всохнуть і набудуть вигляду тернових кущів; та поки що вся ця краса була нашою, і ми насолоджувалися нею, захоплені неочікуваними пахощами й скороминущим килимом лук. А ще — пагорбами Тевроану, що їх вона носить як намисто.

— З’явись-но, — попрохав я, і вона повернулася до мене, немов засвітилася лампа у дзвінкоголосих полях. Вітер проникав крізь неї, свіжий і приголомшливий, насичений пахощами плато, живильним ароматом, що нагадував товчений перець. І коли я казав їй, як я її кохаю, яка вона шовковиста й поривчаста, і як вона схожа у своїй величі на чорну квітку, — її сміх танцював поміж іскор світла. Її руки обіймали мене, сповнені самою сутністю весни. І такою вона була живою, такою живою, що я й забув, що оте життя, яким вона жила, звалося смертю.

— Ти мусиш повернутися додому, — сказала вона якось.

— Не зараз. Ще ні.

— Вже скоро, — прошепотіла. Ті її слова пронизали мене холодом, я відчув їх відлуння у своєму третьому хребці.

Дощ застукав у шибки, заблищав, діткнутий світлом. Було чути, як унизу Мирос, горлаючи якусь пісню, рубає меблі на дрова.

— Мусиш повернутися додому, — повторила вона. — Власне, і я теж. Коли прийде час, ти мене відпустиш. Свій анаднедет я вже розповіла. Я втомилася від цієї країни духів. Я стара.

Вона зависла обіч лампи. В її словах була дещиця правди: вона постаріла. Очі відбивали тугу столітнього життя.

— Прошу тебе, Джевіку. Це моє останнє прохання.

Внизу, в саду, зродився якийсь рух. Я закляк.

— Невже