Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Ніколи…

Петрикій знову переходить на мову римлян.

— Як виявиться, що бреше, можеш її вбити, — каже готові.

«Зрештою, і так її, напевне, вб’є, — думає, коли солдат, уклонившись йому до ніг, пішов зі своєю обраницею. — Ми стількох жінок захопили… Нічим їх годувати… Кожен шматок хліба сьогодні більше вартий, ніж золотий здобичний перстень… Принаймні половину жінок доведеться повбивати…»

І починає радитися з комесами. Перемога, справді, блискуча, мабуть, третина франків зосталася на полі. Хлодіон, двічі поранений, ледь порятувався втечею… Здобичі сила, та харчів замало… Завтра треба повертатися… Що ж робити з жінками? На коней їх позад себе не візьмемо, — зрештою, нащо вони нам, коли повернемось до Лютеції?…

Марцеллін радить оддати всіх жінок франкам. Завдяки такому милосердю легко буде здобути їхні серця. Аецій і Рицимер регочуть. Милосердя?… Марцеллін уже дванадцять літ воює поруч із Аецієм, а досі не знає, як поводитися з варварами. Милосердям їх тільки роззухвалиш!.. Зате зґвалтувати, а потім повбивати так із півтисячі жінок — ось що зробить їх сумирними… Хай-но лиш воїни через тиждень довідаються, що ми позабивали їхніх дружин і доньок, а ті, що вціліли, перейшли щонайменше через тридцять-сорок рук і додому повернуться з римським плодом, — то відразу змусять Хлодіона укласти мир і присягти на феод, щоб тільки порятувати від подібної долі решту жінок…

— Я навіть не знаю, — закінчує Аецій, — чи варто милувати цих достойних графівен… Ми у тих франків все відібрали… жодного викупу не дадуть… а такі вони завзяті у справах жіночої цноти, що часто власноруч убивають своїх зґвалтованих жінок…

Стосовно шляхетних дівиць почту домовилися, що ті, кому вони дістануться, самі вирішуватимуть, як повестися з ними, коли закінчиться ніч… Решту здобутих жінок, які вже годину переходять із рук до рук — майже за сто кроків од трупів своїх чоловіків та батьків, — зранку поділять на дві частини: сотню-другу вільно відпустять у напрямку Камераку; решту, приблизно чотирьохсот, — доведеться повбивати…

Воєначальники приступають до поділу жінок. Один за одним покидають намет патрикія, кожен ведучи свою обраницю… Лише Майоріан до жодної не підійшов.

— Ти що, Юлію, дав обітницю чистоти? — питає його Аецій, посміхаючись, коли тільки вони удвох зосталися в наметі.

Але Майоріан, замість відповісти, питає таке:

— Хто у сьогоднішній битві найбільше відзначився, найславутніший?

Аецій не хоче бути несправедливим.

— Ти, молодий друже, — каже, поклавши руку йому на плече.

— То, в такому разі, я заслужив нагороду?

— Заслужив, Юлію.

— Найвищу нагороду?… нагороду для найхоробрішого?…

Аецій ледь стримує все сильніше роздратування.

— Так, найвищу… Лише скажи, чого жадаєш…

Майоріан схрещує руки на грудях. На його вустах грає горда спокійна посмішка.

— Хочу франконську королівну.

Аецій схоплюється на рівні ноги. Грубі щелепи швидко рухаються під бородою, що густо обросла щоки.

— Ти ще молодий воїн, Юлію, — каже голосом, що все більше сходить на свист, — маєш право не знати, що найвищу нагороду після переможної битви зазвичай бере не найхоробріший солдат, а найвищий воєначальник.

— Невже ж ти хочеш, найславутніший?…

Майоріан вже, правда, не посміхається, але здивування, яке малюється в його погляді і звучить у голосі, таке промовисте і зухвале, що Аецій мусить зробити надлюдське зусилля, аби не розчепірити нахабі голову чи не викинути його з намету… Але не можна так вчинити: в Римі та Равенні казатимуть, що заздрить молокососові… боїться, що той затьмарить Аецієву славу, загрожуватиме його владі… Натомість Майоріан — наче відчуваючи, що стримує Аеція, все більше нахабніє:

— Я молодий і, кажуть, вродливий, найславутніший мужу, кров у мені кипить… а ти, непереможний, вже сягнув щасливого віку розважливості та остигання крові… Адже ти міг бути батьком королівни…

Аецій, хоч шаленіє в ньому буря почуттів, зовні цілковито спокійний. Має виставляти себе на посміх? ризикувати, щоб у Римі та Равенні розповідали тисячі дотепів, як то п’ятдесятип’ятирічний диктатор, зненацька охоплений жагою, став до бою за бранку із вродливим двадцятилітнім молодиком?… Нізащо! Але як же відступити, щоб не виглядати при цьому смішним?!

— Розумію, Майоріане, — каже за мить, — ти молодий і ще занедужаєш, не діставши жінки… Але ж це королівна — то вшануймо її гідність… її й так спіткало тяжке лихо!.. Мала піти до ліжка з коханим чоловіком, але ось наречений за два стадії звідси лежить із розгаратаною головою, а королівна мусить оддати свій віночок здобичнику, то нехай, принаймні, сама вибере, кого з нас двох захоче…

Майоріан навіть не посміхнувся. Як же легко поступився твердий непереможний Аецій… Молодика розпирає все більша пиха, а водночас відчуває, що збурена кров гарячою хвилею напливає йому до голови… Вже бачив королівну. Справді прехороша… Але бачив лише її світловолосу голівку, а тепер усю побачить… і таку гарну візьме в обійми… першим!.. першу найдостойнішу діву мужнього народу!..

«Якби ж я тільки зумів викликати посмішку на цьому обличчі, застиглому в гордому стражданні… Мабуть, вона стократ гарніша, коли посміхається… Напевне, все ще тужить за своїм нареченим, але ж я не повинен подобатися їй менше, ніж навіть найвродливіший франк…»

Коли за мить обидва стали перед найдостойнішою полонянкою, Аецій салічною говіркою пояснив їй, чого вони від неї хочуть. Кажучи, ледь стримував жаль, гіркоту й заздрість: яка ж вона гарна та молода… Або який же гарний і молодий Майоріан… безперечніше, найвродливіший юнак, якого він знав… Чудова пара…