Читати книгу - "Вибрані твори"

Коли він учився в університеті, йому здавалося, що медицину скоро спіткає доля алхімії й метафізики, а тепер, коли він читає ночами, медицина зворушує його і збуджує в ньому подив і навіть захоплення. Справді, який несподіваний блиск, яка революція! Завдяки антисептиці роблять операції, що їх великий Пирогов вважав неможливими навіть in spe[8]. Звичайні земські лікарі наважуються робити резекцію колінного суглоба, на сто розтинів черева один тільки випадок смерті, а кам’яна хвороба вважається за таку дрібницю, що про неї навіть не пишуть. Радикально виліковується сифіліс. А теорія спадковості, гіпнотизм, відкриття Пастера і Коха, гігієна з статистикою, а наша російська земська медицина? Психіатрія з її теперішньою класифікацією хвороб, методами розпізнавання й лікування — це в порівнянні з тим, що було, цілий Ельбрус. Тепер божевільним не ллють на голову холодну воду і не надівають на них гамівних сорочок; їх утримують по-людському і навіть, як пишуть у газетах, улаштовують для них спектаклі і бали. Андрій Юхимович знає, що при теперішніх поглядах і смаках така мерзота, як палата № 6, можлива хіба тільки за двісті верст від залізниці, в місті, де міський голова і всі гласні — малограмотні міщани, які бачать в лікарі жерця, якому треба вірити без будь-якої критики, хоч би він вливав у рот розтоплене олово; а в іншому місці публіка й газети давно б уже рознесли на шматки цю маленьку Бастілію[9]. «Ну що ж? — питає себе Андрій Юхимович, розплющуючи очі. — Що ж із того? І антисептика, і Кох, і Пастер, а суть справи нітрохи не змінилася. Хворобливість і смертність ті ж самі. Божевільним улаштовують бали і спектаклі, а на волю їх все-таки не випускають. Значить, все дурниця і суєта, і різниці між кращою віденською клінікою і моєю лікарнею, власне, нема ніякої».

Але скорбота і почуття, схоже на заздрість, заважають йому бути байдужим. Це, мабуть, від утоми. Важка голова схиляється до книги, він кладе під обличчя руки, щоб м’якше було, і думає: «Я служу шкідливій справі й одержую платню від людей, яких обманюю; я нечесний. Але ж сам по собі я ніщо, я тільки частина необхідного соціального зла: всі повітові чиновники шкідливі і задарма одержують платню… Значить, у моїй нечесності винен не я, а час… Якби народився я на двісті років пізніше, я був би іншим».

Коли б’є третю годину, він гасить лампу і йде в спальню. Спати йому не хочеться.

VIII

Років зо два тому земство розщедрилось і ухвалило видавати по триста карбованців щороку як допомогу на підсилення медичного персоналу в міській лікарні аж до відкриття земської лікарні, ї на допомогу Андрієві Юхимовичу було запрошено містом повітового лікаря Євгенія Федоровича Хоботова. Це ще дуже молода людина — йому нема й тридцяти, — високий брюнет з широкими вилицями й маленькими очицями; мабуть, предки його були інородцями. Приїхав він у місто без копійки грошей, з невеликим чемоданчиком і з молодою негарною жінкою, яку він називає своєю кухаркою. У цієї жінки немовля. Ходить Євгеній Федорович у кашкеті з козирком і у високих чоботях, а зимою в кожушку. Він близько зійшовся з фельдшером Сергієм Сергійовичем і з казначеєм, а інших чиновників називає чомусь аристократами і цурається їх. У всій квартирі в нього є тільки одна книжка — «Найновіші рецепти віденської клініки за 1881 р.». Ідучи до хворого, він завжди бере з собою й цю книжку. В клубі вечорами грає він у більярд, а карт не любить. Дуже охоче вживає в розмові такі слова, як «морока», «мантифолія з оцтом», «годі тобі тінь наводити» і т. ін.

В лікарні він буває двічі на тиждень, обходить палати й приймає хворих. Цілковитий брак антисептики і кровососні банки обурюють його, але нових порядків він не заводить, боячись образити цим Андрія Юхимовича. Свого колегу Андрія Юхимовича він вважає старим шахраєм, підозріває, що в нього в великі кошти, і потай заздрить йому. Він охоче посів би його місце.

IX

В один з весняних вечорів, в кінці березня, коли вже на землі не було снігу і в лікарняному саду співали шпаки, лікар вийшов провести до воріт свого приятеля поштмейстера. Якраз в цей час у двір входив жид Мойсейко, що вертався із здобиччю. Він був без шапки і в мілких калошах на босу ногу і в руках тримав невеличку торбиночку з милостинею.

— Дай копієчку! — звернувся він до лікаря, тремтячи з холоду і усміхаючись.

Андрій Юхимович, що ніколи не вмів відмовляти, подав йому гривеник. «Як це недобре, — подумав він, дивлячись на його босі ноги з червоними худими щиколотками: — Адже мокро».

І, спонукуваний почуттям, схожим і на жаль, і на гидливість, він пішов до флігеля слідом за євреєм, поглядаючи то на його лисину, то на щиколотки. Коли лікар входив, з купи мотлоху схопився Микита й виструнчився.

— Здрастуй, Микито, — сказав лагідно Андрій Юхимович. — Як би цьому євреєві чоботи абощо, а то простудиться.

— Слухаю, ваше високоблагородіє. Я скажу наглядачеві.

— Будь ласка. Ти попроси його від мого імені. Скажи, що я просив.

Двері з сіней до палати були відчинені. Іван Дмитрович, лежачи на ліжку і підвівшись на лікоть, з тривогою прислухався до чужого голосу і раптом упізнав лікаря. Він весь затрусився від гніву, схопився і з червоним, злим обличчям, з виряченими очима вибіг на середину палати.

— Лікар прийшов! — крикнув він і зареготав. — Нарешті-таки! Панове, вітаю, лікар ушановує