Читати книгу - "Очікування шторму"

при моєму садку, при моєму достатку… — Посміхнувшись, розважливо похитала головою Марфа Іллівна. — Тільки не захочу я цього, не захочу… Для тебе живу, для сина свого… А Танька — то дурне. До чоловіків ласа. Думаєш, вона за тебе не піде, зросту твого посоромиться? Годі-бо! Пообіцяти їй багатство треба. І весь клопіт!

— Ось і пообіцяйте. — Жан, здається, злякався власної впертості.

— Ні! — наче відрубала Марфа Іллівна. — Старша вона за тебе на чотири роки. Чоловіками розбещена.

— Гарна та гладка…

— Чув, як люди кажуть: на гладкому коні гній возять, а на рябому — пшеницю сіють.

— Ряба мені не потрібна.

— Без тебе знаю! І сама про все подбаю! — Ці слова вона промовила суворо. Та згодом лагідність з'явилася в її очах. Вона наблизилася до сина, поклала руки йому на плечі: — Думаєш, чого я в міську лазню ось уже другий місяць ходжу? Невістку собі добираю. Жінку тобі, дурненький. У лазні дівчата без маскараду, як під склом…

— У мене свої очі є, до речі, — нагадав понуро Жан. — І потім, душа в ряжці не миється. Її як розгледиш?

— Досить! — насупилася Марфа Іллівна. — Спати час. А мені ще помолитися треба.

Вона пішла в куток, де під стелею висіла велика широка ікона — діва Марія з маленьким Ісусом на руках. Опустилася на коліна. В цей час у зовнішні двері голосно постукали.

— Мати божа, пронеси і помилуй… — зашепотіла Марфа Іллівна. Кивнула синові: мовляв, іди до дверей, запитай.

— Хто там? — Голос у Жана був невпевнений, тремтливий.

— Відчініть! Міліція!

Життя взагалі, сімейне зокрема

Каїров обняв Неллі. По-батьківському поцілував її в обидві щоки. Й вона поцілувала його.

Золотухін пройшов уперед. А вони забарилися біля ганку. І Каїров сказав:

— Ходімо. Я хочу роздивитися тебе при світлі.

Поручні — їх було видно в темряві — підпирали ґанок, але довгі східці залишалися невидимими. Неллі посвітила ліхтариком, а Каїров тримав її під лікоть.

Двері, які встиг відчинити Золотухін, оголили світлий отвір, прикритий портьєрами, що колихалися. Каїров піднявся на ґанок. І його велика постать ледь протиснулася крізь двері, а занавіски він розсунув руками.

Неллі поставила графин з вином на стіл. Підійшла до Каїрова.

— Постаріла я? Дуже? — спитала вона з надією, чистою і трохи кумедною.

— Що означає постаріла? Я не постарів, а за твоїх років… Тридцяти нема.

— Незабаром двадцять дев'ять.

— Двадцять дев'ять? Я цей вік за дитячий вважаю. Ось коли тобі буде шістдесят, а мені дев'яносто, ти прийдеш, запитаєш: «Постаріла я, Мірзо Івановичу?» А я відповім: «Жартуєш, Неллі, ти стала зрілою жінкою».

— Ви така ж весела людина, як і раніше… Каїров зітхнув і посміхнувся:

— На тому стоїмо, Неллі… Смуток — він гірший, ніж старість.

— Роздягайтесь, Мірзо Івановичу. Неллі забалакає кого завгодно.

— Гаразд, Золотухін, — Неллі сказала усміхнено, але рішуче, — не демонструй дотепності.

Каїров глянув на стіл. Похитав головою, зітхнув.

— Здаюся… Тут уже нічого не зробиш… І довоєнні платівки, — сказав Золотухін і вийшов.

— Як живете? — запитав Каїров, передаючи Неллі шинель.

— По-сімейному…

— Не сваритеся?

— Він так вимотується на службі, що не здатен сваритися.

— Мені не подобається твоя відповідь, дочко… Аршалуз Аршаківна просила передати тобі вітання. І веліла дізнатися все про твоє життя-буття.

— За вітання спасибі. Життя-буття у мене звичайне. А для воєнних років — то й гарне. В інших чоловіки на фронті, а мій поруч. В інших будинки розбомбили, а наш цілий…

— Не подобається мені твій голос, Неллі.

— Ой, милий Мірзо Івановичу, мені багато що не подобається!

— Викладай.

— Ходімо на кухню. Умивальник на веранді, але там не можна запалювати світло.

— Тоді я зніму кітель.

— Звичайно. Повісьте його на спинку стільця.

Каїров нахилився над білим емальованим тазом, а Неллі зливала воду, тримаючи обома руками коричневий глиняний глечик.

— Розповідай, — попросив Каїров.

— Що?

— Він тебе любить?

— Так.

— А ти?

— Ви ж знаєте.

— Він гарна людина.

— Гарна.

— Чим же ще ти незадоволена?

— Засмоктала мене сім'я!

— Вай! Вай! Негарно говориш!

— Домогосподарка я. Куховарка, праля, садівник, городниця…

— Корисні спеціальності.

— Я літературу люблю. На педагога хотіла вчитися.

— Іще не пізно.

— Легко казати. А мені газету почитати ніколи, не те що книгу.

— Е… Вміння викроювати час — це також талант.

— Скільки ж талантів повинна мати людина, щоб прожити так, як їй хочеться?

— Очевидно, багато. Проте до талантів потрібна ще одна річ — сила волі. Часом її підмінює везіння…

— Тоді все правильно. — Неллі подала Каїрову рушник. — Значить, я на своєму місці. Й Золотухін тут ні при чому… Розумієте, колись ви давали мені маленькі завдання, дріб'язкові. А я, дурна, думала, що отак, од однієї справи до іншої, зможу стати оперативним працівником. Людиною корисною… Ба, наївні мрії закінчилися дітьми і ночвами…

— Бачиш, Неллі, — вони ще хвилину стояли