Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

Нари брудні, аж липкі. Змучені прибульці відразу ж залізли на перший ярус і очманіло дивились один па одного. Тваринний страх оволодів ними і немовби паралізував. Нічний цвинтар не буває таким німим, як ці зігнані докупи люди — напівживі, зацьковані, бліді й хирляві, як зів’ялі рослини.

І раптом... «Люфт!» — промовив хтось. Це коротке німецьке слово означало не просто «повітря», яким людина дихає, а процес перетворення на ніщо, тобто випаровування людини в повітря через трубу крематорія. Це слово в’язні чули не раз, здавалося, звикли до нього. Але зараз воно викликало у всіх нервовий дрож. Біркенау схопив їх у свої смертельні обійми — і порятунку вже нема...

Володя сидів на нарах і похнюплено дивився на таких же, як і сам, приречених. Очікування загибелі страшніше, ніж сама смерть. Язик присох до піднебіння, ноги, руки терпнуть. Здається, зараз лусне череп від болю, а серце вискочить з грудей. У скронях гупає тільки одне: смерть! Он чорно димлять крематорії, скоро й тебе туди... Тепер це неминуче, і тобі вже байдуже до всього: і до життя, яке закінчується, і до загибелі, яка наближається. У потьмареній свідомості нав’язливо зринає: «Нехай! Однаково!»

Так думали усі чи майже всі. Змирившись із долею, вони йшли на смерть тупо і байдуже. А дехто в душі навіть утішався, що такому жорстокому і безглуздому життю нарешті настає кінець. Дехто з євреїв, греків, французів, німців і поляків почали нишком молитися. А Володині співвітчизники проклинали усіх богів, фашистів, війну, полон, ненависний табір і свою нещасливу долю...

Раптом у бараці загудів, як у порожній бочці, густий бас польського «отченашника»:

— Любі друзі, брати во Христі, віруючі й невіруючі! Усі ми агнці божі. Помолімося господу-богу, отцю нашому милосердному, всевишньому нашому найсвітлішому, нашому захиснику, нашому спасителю!..

Єврейський рабин, стрепенувшись, теж звернувся до своїх одновірців єврейською мовою. Просто неймовірним здавалося тут, у цій темній конюшні, відчайдушне і водночас комічне суперництво двох фанатичних шаманів. «Брат во Христі» виявився енергійнішим, своїм густим, сильним голосом він геть заглушив старенького рабина.

Невгамовна тарабарщина «отченашника» лилась, як з відра. Безглузді фрази вилітали з міцного горла обоймами і звучали урочисто, піднесено, весь він аж світився дикою радістю.

—Любі брати во Христі! Найсвітліший і наймилосердніший наш всевишній обдарував нас своєю божою ласкою, своєю божою милістю. Він почув наші молитви, зглянувся на наше благання, не послав у огненнії печі, а відвернув страшну загибель і надав можливість замолити гріхи. Молімося ж отцю нашому милосердному, він жде від пас покаяння, він кличе нас у своє чисте небесне лоно, шле нам свої щедрі милості. Ось вона, сила всевишнього: у бараці немає жодного посланця злого духа, нам створені всі умови для моління, для очищення  наших грішних душ. Молімося, брати мої, станьмо на коліна, віддамо душі наші отцю милосердному...

Він гепнувся на коліна, за ним опустилися ще кілька його «братів», гарячково бурмотіли молитви.

У бараці було темно, холодно й вогко, як у могилі. Важкими, гіркими краплинами спливав час — секунди, хвилини, години... Ніхто не спав.

Була вже ніч, коли в бараці зненацька спалахнуло яскраве світло, заскреготіли знадвору залізні засуви, розчахнулися важкі двері і до барака ввалилося з десяток писарів із папками в руках під охороною п’яних есесівців з автоматами. Стало ясно: це — кінець.

В’язнів загнали в кінець барака. У проході між нарами поставили кілька столів, за які повсідалися бухгалтери смерті з пов’язками писарів на рукавах. Біля кожного став есесівець. Бранцям наказали вишикуватися в чергу, почали реєструвати номери. Приречених враз охопила нервова лихоманка: швидкі, злякані погляди, конвульсивні рухи. Усі чомусь поспішали. А це ж була черга за власного смертю... Тільки один ішов повільно, злякано позираючи на есесівців, і його роздратовано штовхали вперед. Підскочили есесівці й побили нещасного.

Черга просувалася швидко. І кожний, немов загіпнотизований, не зводив очей зі страшної книги, в якій писар чорною тушшю акуратно проставляв номери смертників.

Ця магічна книга стала ніби уособленням і втіленням тієї чорної сили, опиратися якій було неможливо. І приречені віддавали себе в її владу, а вона рвала останню нитку, яка з’єднувала страдників з життям...

Володя йшов до столу, як у маренні. Одержав ляпаса по обличчю за те, що не дуже швидко закачав лівий рукав. Він бачив, як писар, схилившись над своїм гросбухом, старанно й чітко вивів чорною тушшю його номер: 131161. Як надрукував.

— Далі!

І от перепис закінчено. Їм наказали роздягтися догола, а шмаття й гольцшуги кинути в одну загальну купу. Команда пролунала уривчасто й різко, як постріл. Хто зволікав, того «ворушили» есесівці. Вони добре знали, що людина, роздягнута догола, більш ніж роззброєна: вона вже не здатна ні на який опір. Освенцімські катюги мали високу «кваліфікацію», кривавий досвід. У них все було враховано й зважено до дрібниць.

Щоб остаточно паралізувати «сировину», безпорадне юрмисько голих, напівживих людей вигнали з барака на сніг, наказали шикуватися. Хто падав, тому ставали чоботом на горло. Тут уже не дотримувалися тиші: хто ридав, хто молився вголос, хто стогнав, хто кричав — глухо, здавлено. А більшість лише мовчки цокотіли зубами. Над страшною колоною голих людей-привидів стояв стоголосий стогін.

Табір спав. Могильна тиша окутувала Біркенау. Чорні бараки, засипані снігом, здавалися безлюдними й мертвими. У цій сніговій пустелі стояло триста голих, агонізуючих людей, для яких вогонь крематоріїв був тепер єдиним порятунком. Поглядаючи на годинники, есесівці нервували: до Нового року лишалося тридцять хвилин, і вони розраховували за цей час встигнути здати «сировину», щоб дістатися до найближчої есесівської казарми і вчасно підняти келихи. Адже то для них у бенкетному залі накриті столи.

Машини не забарилися. Фари освітили майданчик з живими привидами. Розвернувшись, грузовики підійшли заднім ходом впритул до колони. З