Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Усе. Усе, що сталося. Чому я не можу просто забути і жити далі.

— Кажіть.

Він помовчав якусь секунду, щоб подумки ще раз поставити кожне слово на своє місце, і промовив:

— Тому що я хочу знайти її.

Він ніколи б не наважився вимовити те, що зараз зібрався, під час першої зустрічі. Тоді він був певен, що після таких слів йому пряма дорога в лікарню. Але зараз усе інакше. І навіть те, що Олег Севастянович виявився не лише психологом, а й психіатром, його не лякало. Навпаки — професор був єдиний, хто міг вислухати цілком, поважно й уважно навіть те, що, з першого погляду, не вкладається в голові.

— А що як я вам скажу, що не потрібно нічого забувати?

— Але ж ми забуваємо сни…

— Якщо хочемо. А деякі — пам’ятаємо все життя. Це був важливий досвід для вас — пам’ятайте його на здоров’я!

— Не в цьому річ, — похитав головою Андрій. — Я думаю, що їй і досі потрібна допомога.

— Наді?

— Так. І Галі. Я пообіцяв їй знайти дочку, розумієте?

— Вам здається, що вони десь і зараз страждають через вас, — резюмував лікар.

— Саме так!

— Що ж… А дитина вашої дівчини Аліси… Ви її перевідували?

Він заперечно похитав головою:

— Не можу себе змусити.

— Що саме заважає?

— Боюся… Що вона не житиме. Розумієте?

— Страх утрати — дуже поширене явище, — кивнув лікар. — Та ймовірно, турбота про реальну дитину стала б хорошою компенсацією…

Завібрував телефон. Валерка.

— Вибачте, — Андрій квапливо натиснув відміну.

— На чому ми зупинилися? — лікар насупився, згадуючи.

— На компенсації… Я однак на цьому етапі ніяк не можу допомогти. Тепер усе залежить від того, коли вона задихає. Та головне… Зрозумійте, Надя — теж реальна дитина!

Лікар згідливо кивнув:

— Для вашого мозку так і є. І корінь вашої тривожності саме в цьому: мозок починає воювати з фактами.

— А книжка? — він потягнувся до куртки і дістав книженцію, так наче надавав доказ. — Книжка ж теж — факт!

— Безперечно, — погодився лікар. — А от причина, з якої ваш мозок відмовляється згадати, звідкіля насправді взялася ця книжка, — і є ключ до того, що відбувається.

— Я не зовсім розумію…

— Наприклад, подія з минулого, яка вас травмувала. Пригадати її аж так нестерпно, що ваш мозок натомість створив цілу історію. Та якщо її розгадати… Відмотати все у зворотному порядку — від образів до реальності… Скажімо, ваш образ залізничної станції в глухому куті. Той, де ви вперше зустріли Чоловіка в Червоному.

— Харитона, — підказав Андрій.

— Точно! Річ у тім, що наш мозок не дає нам прямих вказівок, а лише показує елементи мозаїки. Так от. Тут очевидна вказівка на реальний дитячий спогад. Той випадок, який ви пригадали минулого разу: новий рік у поїзді. Не заперечуєте, якщо ми про це поговоримо?

— Елементи мозаїки… — раптом відсторонено прошепотів Андрій.

Пригадалися облуплені кахлі на фасаді станції. І назва, від якої лишилися тільки дві літери.

— Дві «А»! — вихопилося в нього.

— Що, даруйте?

— Дві букви «А» в назві… Це ж підказка!

— Кажіть далі, — Олег Севастянович узяв блокнот.

— Увесь цей час я думав про те, де знайти цю станцію! Місце, звідки можна дістатися до Буськового Саду… Розумієте?

Лікар кивнув:

— Вам досі видається, що таке можливе, варто лише знайти точку на мапі…

— Точно!

Знову задзвонив телефон. Валерці щось таки сильно приспічило.

— Вибачте, будь ласка…

— Поговоріть, якщо це важливо.

— Ні-ні… — Андрій роздратовано натиснув відбій. — Зачекає… Про що я казав?

— Про відчуття, що світ Буськового Саду насправді існує. Дозвольте, я розкрию вам таємницю цієї приголомшливої реалістичності. Річ у тім, що той світ аж ніяк не був висмоктаний вашим мозком із пальця. Він майстерно зітканий із реальних вражень. Та якщо пильно подивитися на кожен із компонентів… — лікар усміхнувся самими лише очима, щось написав на аркушику для нотаток і простягнув Андрієві. — Ось. До наступної зустрічі постарайтеся знайти час і вивчити цю картину. Мені здається, чимало образів видадуться вам більш ніж знайомими.

Андрій узяв аркуш.

— Ієронім? — здивувався Андрій. — Ієронім Босх?

— Напевно, один із ваших улюблених художників. Так і є?

— Не бачив жодної його картини.

Лікар ні на мить не знітився:

— Певен, що це не так. Інша річ, ви могли навіть не зафіксувати цього. Але людський мозок, як ми знаємо, запам’ятовує абсолютно все.

— Але чому ви й на мить не припускаєте, що… — Андрій замовк і спохмурнів.

— Кажіть, — підбадьорив Олег Севастянович. — У цьому кабінеті має панувати взаємна довіра.

Андрій посовався на дивані й несміливо запитав:

— А що як я і справді десь побував?

Олег Севастянович ледь помітно ворухнув бровою.

— Так званий «феномен Лазаря» і справді обговорюють у наукових колах. Але запевняю вас, у ньому немає нічого містичного. Більшість подібних випадків узагалі пояснюють помилкою медперсоналу. А найголовніше… — лікар навіть подався вперед, для певності, що Андрій почує кожне слово. — Найголовніше, Андрію, що ви повинні розуміти: ви не зможете «повернутися». Хоч би що кожен із нас вкладав у це слово.

Телефон задзвонив утретє. Андрій знітився.

— Дозволите, я відповім? — пробурмотів він. — З роботи…

Лікар жестом показав «прошу» і почав щось писати у блокноті.

— Валер, я на прийомі…

— Це срочно, Андрюха! — Валера майже кричав. — Послухай мене! Послухай уважно!

— Що вже там приключилося?

— Сьогодні вночі мені прийшла есемеска тіпа: у вас непрослухані голосові повідомлення. Я вирубав звук та й сплю собі дальше. І оце тільки зараз згадав…

— Валер, давай пізніше, я зараз у професора Личмана…

— Слухай! Слухай сюди, Андрюха! — закричав Валера. — Усі повідомлення від тебе! Твоїм голосом! І ти розказуєш про дівчинку Надю, яку викрали! А саме головне — всі вони прийшли того дня, коли ти був у комі!

Розділ 60

Віддзеркалення

Вони їхали Володимирською. Валерка відчинив вікна, і в салон увірвався розмірений речитатив київської бруківки.

— Весна! — з насолодою сказав він. — Чуствуєш?

— Ні, — Андрій ледь причинив своє вікно. — Бензином тхне.

— Я йому про весну, а він — «бензином», — Валерка зітхнув. — Змінився ти, канєшно.

— Зате не бухаю…

— Кажу ж — змінився. Раньше б точно на бутилу присів. Після такого…

— Якби я зараз почав, то був би гаплик. Тому — ні‑ні.

Андрій знову ввімкнув запис із Валерчиного автовідповідача і приклав динамік до самого вуха.

— Чого ти там іще не чув… — форкнув Валера.

— Може, хоч якась зачіпка. До речі, сьогодні Личман ідею підказав. Випадково.

— Послухай, а нафіга взагалі туди вертатися? Ну, був ти десь. Тепер ми точно знаємо, що це не приснилося і криша в тебе тоже не поїхала. Супер! А повертатися нащо? Ти ж єлі вигріб звідти!

— Я, Валерко, «єлі вигріб» на пожежному авто з палаючого селища.

— Можна подумать, це авто щось би рішило!

— Сам факт, — Андрій стенув плечима. — Сам факт…

Той зібрався заперечити, але раптом Андрюха аж підскочив на сидінні:

— Стоп-стоп-стоп, Валерчик! Отут направо поверни, будь ласка!

Андрій не