Читати книгу - "Королівський убивця"

Оленячому замку. Про себе я думав, навіщо Веріті використовує її як центр групи, замість того, щоб самому зв’язуватися з кожним скіллером. Після смерті Галена та примусового вибуття Августа з групи Серена зайняла місце першого та, схоже, вважала себе майстринею Скіллу. І в певному сенсі майже стала Галеном. Ішлося не лише про те, що вона обходила Оленячий замок у суворому мовчанні та з вічно несхвальною міною. Здавалося, що їй передалися також його дратівливість і дурнуватий гумор. Слуги тепер говорили про неї з таким самим страхом і неприязню, як колись про Галена. Я зрозумів, що вона зайняла його приватні кімнати. Старанно уникав її в ті дні, коли бував удома. Мені було б куди легше, якби Веріті помістив її деінде. Але я не міг ставити під сумнів рішення короля-в-очікуванні.

Джастін, високий цибатий юнак, на два роки старший від мене, був призначений на «Раріск» як член групи. Він зневажав мене, відколи ми разом з ним вивчали Скілл і я так спектакулярно провалився. За кожної нагоди ображав мене. Я прикушував язика й намагався не перетинатися з ним. Через тисняву на кораблі це було нелегко. Вельми неприємна ситуація.

Після тривалих дебатів, які ми вели з Веріті, Каррода поміщено на борту «Констанс», Барла у вежі Затишної бухти, а Вілла послано далеко на північ, до Червоної вежі в Бернсі, звідки відкривалася широка панорама на море й довколишню місцевість. Розклавши свої фігурки на картах, Веріті усвідомив жалісну вбогість нашої оборони.

— Це мені нагадує стару приповідку про жебрака, який прикривав свою наготу самим лише капелюхом, — сказав я Веріті. Він невесело посміхнувся.

— Якби ж то я міг переміщати свої кораблі так швидко, як жебрак свого капелюха, — похмуро пожартував він.

Два кораблі Веріті виконували службу патрульних суден. Ще два він тримав у резерві. «Раріск» стояв у доці в Баккіпі, а «Олень» об’якорився у Південній бухті. То був жалюгідно малий флот для охорони довгої берегової лінії Шести герцогств. Йшла будова другої черги кораблів, але не було надії закінчити їх найближчим часом. Найкраще приготоване дерево використано для перших чотирьох кораблів, а принцові корабели перестерігали його, кажучи, що розумніше почекати, ніж намагатися взяти сире дерево. Це дратувало його, але він прислухався до їхньої поради.

Ранньою весною ми вправлялися. Як сказав мені Веріті у приватній розмові, члени групи передавали прості відомості так само справно, як поштові голуби. Але його зв’язок зі мною був куди більш клопітким. З власних причин він вирішив нікому не відкривати, що вчить мене Скіллу. Думаю, що діставав користь із можливості перебування зі мною, непомітного спостереження за повсякденним життям Баккіпа. Наскільки я зрозумів, капітан «Раріска» дістав розпорядження вислухати мене, якби я став вимагати раптової зміни курсу або заявив, що ми негайно потрібні в певному місці. Боюся, що він зрозумів це більше як поблажливість Веріті до свого небожа-бастарда, але дотримувався наказів.

Якось, одного ранку на початку весни, ми зголосилися на корабель, щоби ще раз повправлятися. Наша команда вже добре маневрувала кораблем. Під час сьогоднішнього навчання ми мали зустрітися з «Констанс» у невідомому наперед місці. Це була вправа зі Скіллу, яка досі нам не вдавалася. Ми приготувалися до невдалого дня, усі, крім Джастіна, що мав твердий, наче камінь, намір досягти успіху. Руки схрещені на грудях, одягнений у темно-синє (на мою думку, він вважав, що синій одяг робить його більше схожим на скіллера), стояв на пристані та вдивлявся в густий туман, що покривав океан. Я був змушений обминути його, несучи на борт бочку з водою.

— Для тебе, бастарде, це непрозоре покривало. Але для мене все ясно, як у дзеркалі.

— Щиро тобі співчуваю, — чемно відповів я, ігноруючи звертання «бастард». Я вже й забув, скільки їді можна вкласти в це слово. — Волів би бачити туман, ніж твоє обличчя з самого ранку.

Дрібниця, але радує. Додаткову радість принесло мені видовище, як одяг плутався йому довкола ніг, коли він сходив на корабель. Я мав на собі практичніше вбрання: обтислі штани, нижню сорочку з м’якої бавовни і шкіряну куртку поверх неї. Думав про якусь кольчугу, але Барріч заперечно похитав головою.

— Краще легко померти від завданої зброєю рани, ніж звалитися за борт і втонути, — порадив він мені.

Веріті криво посміхнувся на ці слова.

— Не обтяжуймо його надмірною самовпевненістю, — гірко пожартував він, і навіть Барріч усміхнувся. За мить.

Отож я відкинув думку про кольчугу чи обладунок. Хай там як, цей день був призначений для веслування, а мені в моєму одязі було зручно. Не напиналися шви на раменах, рукави не сковували рук. Я дуже пишався тим, як розвинув груди та плечі. Навіть Моллі виразила здивоване схвалення. Я сів на своєму місці й поворушив плечима, з усмішкою думаючи про неї. Тепер наші зустрічі стали нечастими й недовгими. Що ж, це вилікує тільки час. Літо принесе піратів. Коли настануть довгі погожі дні, я матиму для неї ще менше часу. Коли б не прийшла осінь, для мене це не буде надто рано.

Ми зайняли свої місця — повний склад гребців і воїнів. У певну мить, коли швартові віддали, стерничий зайняв своє місце, а весла розпочали рухатися у рівномірному ритмі, ми стали одною живою істотою. Це було те явище, яке я вже зауважив раніше. Можливо, я сильніше це відчував, бо мої нерви були відточені завдяки єднанню Скіллом з Веріті. Можливо, усі чоловіки і жінки на борту мали спільну мету, і для більшості з них такою метою була помста. Хай там як, це дало нам таку єдність, якої я ніколи раніше не відчував у гурті людей. «Мабуть, — думав я, — це було тінню того, що єднає групу Скіллу». Відчув укол жалю, тугу за втраченими можливостями.

Ти моя група.

Веріті, наче шепіт позаду мене. І звідкись, із далеких пагорбів, щось тихіше за зітхання.

Хіба ж ми не зграя?

Так, — відповів я їм. Тоді сів зручніше й зосередився на своїй роботі. Весла та плечі всі одночасно піднімалися й опускалися, а «Раріск» відважно йшов у туман. Наше вітрило безсило звисало. За хвилину ми стали окремим світом. Плюскіт води, ритмічна єдність нашого дихання під час веслування. Кілька воїнів тихо перемовлялися, їхні слова й думки заглушував туман. На носі корабля, поруч з капітаном, стояв Джастін, вдивляючись в імлу. На його лобі залягли зморшки, очі побігли кудись далеко, і я знав,