Читати книгу - "Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд"

почуттям свободи, лише кілька днів тому я пригадав, що одне з вікон моєї тодішньої спальні було замуроване зсередини, тоді як іззовні воно виглядало так само як інші, — обставина, на яку я звернув увагу тільки у віці тринадцяти-чотирнадцяти років, хоча це, мабуть, тривожило мене все моє дитинство в Бала. У домі пастора я постійно мерз, вів далі Аустерліц, і не лише взимку, коли часто розпалювали тільки одну пічку на кухні й нерідко кам’яна підлога при вході була вкрита інеєм, а й у всі інші місяці, і восени, і навесні, і незмінно дощовим літом. І так само, як у будинку в Бала постійно панував холод, там панувала й мовчанка. Жінка пастора була повсякчас зайнята домашнім господарством: протиранням пилу, миттям кахлевої підлоги, виварюванням білизни, поліруванням латунних дверних ручок або ж готуванням скромних страв, які ми споживали переважно мовчки. Часом вона обходила будинок і дивилася, чи все стоїть на своєму місці, тобто так, як то вона вважала за потрібне. Якось я застав її в одній із напівпорожніх кімнат на верхньому поверсі, де вона сиділа на стільці зі сльозами на очах, тримаючи в руці мокрий, зібганий носовичок. Побачивши мене на порозі, вона підвелася, сказала, що то все дрібниці, просто нежить, яку вона підхопила, і, виходячи з кімнати, злегка скуйовдила моє волосся, наскільки я пригадую, то було тоді вперше і востаннє. Пастор у цей час, за своєю незмінною звичкою, сидів у кабінеті, вікна якого виходили в тінистий закуток саду, і роздумував над проповіддю, яку мав виголосити наступної неділі. Жодну з цих проповідей він ніколи не записував, а розробляв їх у себе в голові, мордуючись цим не менше чотирьох днів на тиждень. У такі дні він виходив увечері з кабінету цілковито пригніченим, щоб наступного ранку знову зникнути в ньому. У неділю, коли в молитовному домі він виходив до своєї громади, що там збиралася, і цілу годину говорив, як пригадувалося Аустерліцу, просто з разючою силою про Страшний суд, який чекає на кожного, про яскраве полум’я чистилища, про муки прокляття, — і коли в дивовижних картинах сузір’їв і зоряного неба він зображав перед очима присутніх прихід праведників у світ вічної благодаті, то обертався на зовсім іншу людину. Здавалося, що його оповідь лилася без особливих зусиль, так, ніби він на ходу вигадував усі ці жаскі подробиці, які настільки бентежили душі його слухачів, що чимало з них, розчавлені почуттям власної ницості, по закінченні служби йшли додому з блідими, як вапно, обличчями. Натомість сам пастор решту дня був у відносно бадьорому настрої. За обідом, який завжди починався із сагового супу[29], він напівжартівливим тоном висловлював декілька повчальних зауважень своїй виснаженій від готування обіду дружині, а фразою And how is the boy?[30] зазвичай цікавився про те, як мені ведеться, і намагався витягти з мене хоча б трохи більше, ніж односкладові відповіді. На завершення трапези завжди подавали рисовий пудинг, що був улюбленою стравою пастора й при споживанні якої він зазвичай замовкав. Щойно обід було закінчено, Еліас прилягав на канапу, щоб з годинку відпочити, або ж, коли була добра погода, сідав під яблунею в садку перед домом і дивився на долину, задоволений своєю роботою за тиждень не менше за самого Саваофа після створення світу. Перш ніж іти ввечері до молитви, він діставав зі свого пюпітра бляшану коробку, у якій зберігав календаріум, що його видавала церква кальвіністів-методистів Уельсу, — сіру, доволі зачитану книжечку, у якій було позначено недільні та святкові дні з 1928-го по 1948 рік, і де пастор із тижня в тиждень під кожним числом робив свої нотатки, витягаючи причеплений на звороті обкладинки тонкий чорнильний олівець, слинячи кінчик грифеля й дуже повільно виводячи місце, де було виголошено проповідь, і цитату з Біблії, яку він використав для неї. Так, наприклад, під 20 липня 1939 року було записано: at the Tabernacle, Llandrillo — Psalms CXXVII/4 «Не telleth the number of the stars and calleth them all by their names»[31], або під 3 серпня 1941 року: Chapel Uchaf, Gilboa — Zephanaiah III/6 «I have cut off the nations: their towers are desolate; I made their streets waste, that none passeth by»[32], або під 21 травня 1944 року: Chapel Bethesda, Corwen — Isaiah XLVIII/18 «О that thou hadst hearkened to my commandments! then had thy peace been as a river and thy righteousness as the waves of the sea!»[33] Останній запис у цій книжечці, яка є однією з тих небагатьох речей, що після смерті пастора перейшли до мене, і яку я частенько гортав останнім часом, сказав Аустерліц, було зроблено на одному з додатково вклеєних аркушів. Цей запис, датований 7 березня 1952 року, звучить так: Bala Chapel — Psalms СІІ/6 «І am like a pelican in the wilderness. I am like an owl in the desert»[34]. Природно, що ці недільні проповіді, яких я прослухав не менше п’ятисот, переважно пройшли повз мою дитячу увагу, але, незважаючи навіть на те, що значення окремих слів чи фраз довго лишалося для мене недоступним, я все-таки збагнув, байдуже, англійською чи валлійською послуговувався Еліас, що йдеться про гріховність людини та покарання для неї, про вогонь і попіл та про те, що невдовзі гряде кінець світу. Проте сьогодні від згадки про кальвіністську есхатологію переді мною виникають не біблійні образи руйнування, сказав Аустерліц, а те, що я бачив на власні очі, коли їздив із Еліасом за межі нашого містечка. Багатьох його молодших колег ще на початку війни призвали на військову службу, і тому Еліас мусив принаймні кожної другої неділі виголошувати проповіді ще й в інших, часто доволі віддалених парафіях. Спершу ми їздили округою на запряженому майже білосніжним поні двомісному візку, у якому по дорозі до церкви Еліас завжди сидів у найпохмурішому настрої, що вже ввійшло у нього в звичку. Та на зворотному шляху його настрій прояснювався, як то було і вдома у пообідній час; бувало й таке, що часом він починав щось наспівувати та раз-по-раз хльоскав коника батогом поміж вух. І цим світлим і темним сторонам пастора Еліаса відповідали особливості гірського ландшафту довкола нас. Пригадую, сказав Аустерліц, як одного разу ми їхали безкінечною долиною Танат, праворуч і ліворуч від нас не було нічого, самі лише покручені деревця, папороть і руда трава, а потім на останньому відтинку перед перевалом — тільки сіре каменюччя та