Читати книгу - "Тримай мене міцно"

червоний, у Марії — блакитний, у Богдани — білий, у Данила — зелений. Промені з’єдналися над витягнутою рукою Божедара. Він світився сріблом разом із Каменем. Потім промені неначе перейшли на Камінь, він почав сяяти п’ятьма кольорами. Через декілька секунд промені зникли. Всі опустили руки. Мольфар щез із Каменя. Усі втомлено впали на траву.

— Я ледве дихаю. Це було важко. — сказала Марія, поправляючи бронзові хвилі волосся, які закривали їй чоло.

— Я думала, що сконаю біля цього клятого каменя. І воно мені потрібно було? — пробурчала Богдана.

Данило насмішкувато глянув на неї.

— Це ще він не з’явився, — сказав хлопець. Богдана відповіла сердитим поглядом.

Захар знову випростав руку, і перед ним з’явилося вогнище.

— А чому він сам не пішов за книгою? — поцікавилась Марія, простягаючи обидві руки до вогню.

Раптом поряд із нею з’явився Божедар.

— Я поставив кордони. Він не міг увійти.

— А чому ви самі не взяли книгу?

— Щоб її узяти, потрібна сила чотирьох.

— А як тоді Василь збирався її вкрасти?

— Він би не зміг з нею вийти.

— А чому її не можна там залишити? Якщо там кордони?

— Тому що чаклун дуже сильний. Рано чи пізно він би знайшов спосіб її забрати.

— І що ми тепер маємо робити? — запитала Марія.

— Охороняти книгу і знищити його силу, — відповів Божедар.

Марія чомусь завжди почувалася такою впевненою від його теплого погляду.

— А як? — запитала вона.

Божедар сів поряд і підкинув гілки у вогонь. Вони злегка потріскували та сипали іскрами, що маленькими світлячками злітали у небо. Божедар не квапився з відповіддю.

— Захар і Данило будуть поблизу Каменя, — нарешті промовив він. — А ви поки що можете повернутися додому. Але будьте обережні — він шукатиме вас, щоб знищити. Чим менше стихій оберігає Камінь, тим легше йому буде дістатися книги. Нам потрібен деякий час, щоб відновити сили.

— Мабуть, я вже завтра полечу. Щось я втомилася. Потрібно відпочити, — сонно пробурмотіла Богдана і простяглася біля вогнища.

— Мені теж, — погодилася Марія і вклалася поряд.

Вони одразу заснули. До Марії підійшов Захар, зняв із себе жилет і накрив ним Марію. Він сів поряд і зробив вогнище яскравішим. На її високе гарне чоло впали хвилі мідно-рудого волосся. Спокійний вираз обличчя, тонкий ніс, брови, неначе крила ластівки… Раптом тендітна посмішка торкнулась її рожевих вуст і одразу розчинилася у ночі. Ніжність, яка так давно не навідувала його суворе серце, несподівано розлилася по всьому тілу і вихлюпнулась назовні.

Перші промені сонця замиготіли в небі…

* * *

У небі яскраво сяяло сонце. Білі невеликі хмарки де не де з’являлися серед блакитного океану. Птахи раділи новому дню. Раптом на край галявини вийшла маленька косуля. Вона злякано подивилася великими темними очима на трьох чоловіків, що стояли біля величезного каменя. Захар помітив тваринку і, не кваплячись, рушив до неї. Косуля переступала з ноги на ногу, чекаючи на чоловіка. Він підійшов до неї і простягнув руку. Тваринка довірливо тицьнулась у його долоню мокрим носиком. Захар погладив її по м’якій шерсті і щось стиха сказав. Косуля подивилася йому в очі. Потім вона розвернулася і повільно зникла у лісових хащах. Захар повернувся до Божедара і Данила.

— Вони полетіли? — спитав Божедар і уважно подивився на те місце, де тільки-но стояла косуля.

Захар прослідкував за його поглядом.

— Так, годину тому. Коли ми поставимо кордони на крісло?

— Трохи згодом. Їм потрібно відновити сили.

У погляді Данила відчувалося занепокоєння.

— Можемо не встигнути, — сказав він.

— Ми зробимо усе можливе, щоб встигнути. Придивіться за дівчатами, — промовив Божедар. — Вони зараз дуже вразливі. Я не знаю, до кого він з’явиться першим. Я побуду біля Каменя.

Захар кивнув.

— Добре, я злітаю до Марії.

Божедар уважно подивився на Захара.

— Але Данилові це простіше зробити, — сказав він. — Вони живуть в одному місті.

Та Захар не відвів погляду.

— Данило нехай за Богданою спостерігає. У нього це добре виходить. — Легка усмішка торкнулась його мужніх вуст.

— Ти знаєш, що це небезпечно, — заперечив Божедар.

— Ти про нього?

— Ти знаєш, про що я. Ти вже давно зробив свій вибір. Дар понад усе. Кохання його вб’є.

Погляд Захара став серйозним.

— Я пам’ятаю, — сказав він.

Божедар знову пильно подивився на характерника.

— То не забувай.

Захар підняв очі. Великі білі хмари, неначе великі пухнасті плями, розповзалися по сірому небу…

* * *

Марія стояла біля відчиненого вікна. По небу пливли білі кудлаті хмари, але сонячні промені час від часу виривалися з їх цупких обіймів і розбризкували своє золото на все, що траплялося на їхньому шляху. Жінка зачинила вікно, взяла мольберт і погукала:

— Даринко!

Двері доньчиної кімнати відчинилися, і дівчинка збігла вниз по сходах.

— Мамусю, ти куди?

— Телефонувала Катерина, просила терміново закінчити картину. То я маю сьогодні доробити.

Даринка обійняла Марію за талію і притислась до неї обличчям. Марія опустила на підлогу мольберт та ніжно погладила її по голівці, потім нахилилася і поцілувала доньку. Дівчинка підняла блакитні оченята.

— А мені можна піти з тобою?

— Ні, краще будь удома. Я ж тобі казала, зараз для тебе дуже небезпечно виходити. А тут з тобою залишається бабуся. Вона тобі пиріг пече, дуже-дуже смачний!

— Добре, мамусю, я розумію! — зітхнула дівчинка.

Її погляд став не по-дитячому серйозним.

— Ти в мене дуже розумна та вже доросла. І нікому не відчиняйте! Я скоро повернуся!

— Добре! Бувай!

Марія ще раз поцілувала Даринку.

— Бувай, люба!

Марія взяла мольберт і вийшла. Даринка зачинила двері. Дівчинка повільно покрокувала до дивану, сіла і вийняла з кишені маленьку скриньку. Вона помилувалася чудовими візерунками на її кришечці, потім відкрила. У скриньці лежала мотанка. Даринка обережно дістала ляльку. Яка ж вона гарна! Така яскрава, у спідничці і вишиванці. І майже непомітно, що їй вже багато років. Напевне, про неї дуже добре піклувались.

Раптом почувся дзвінок у двері. Дівчинка підхопилася з дивана і побігла до дверей, тримаючи мотанку у руці.

— Хто там?

З-за дверей почувся голос Лео.

— Привіт! Це Лео! Можна мені увійти?

— Ні!

— Чому?

— Бо ви мені не подобаєтеся.

Його голос став вкрадливим.

— Я приніс тобі подарунок.

— А він мені не потрібен!

— То, може, ти покличеш маму?

— Не покличу!

Даринка повернулася до вітальні і сіла на диван. В руках вона, як і раніше, тримала мотанку. Дівчинка підняла голову і раптом побачила у вікні Лео. Він стояв біля відчиненої хвіртки.

— Яка гарна лялька. Можеш мені показати? — вкрадливий голос неначе кликав її до себе.

Даринка швидко сховала ляльку до скриньки.

— Бабусю! — закричала